Астрологиня Ольга Іванець

У 1984 Тамара Іванівна Жаркіх, перед тим як зайти до аудиторії читати чергову лекцію курсу ситаксису, глибоко зітхала і казала (я знаю, мені лаборант переказував): “Ну, час мені до моїх вершників без голови”. Після закінчення інституту, коли я пішла працювати до школи, мені здавалося, що я найгірша вчителька в школі: нічого не знаю, нічого не вмію. Потім ще довго здавалося, що я найгірша громадянка в країні: нічого не тямлю у політиці, погано знаюся на історії та філософії. Роки минали, і я почала підозрювати те, про що напевне знала Тамара Іванівна Жаркіх – моя старенька куратор, професор лінгвістики: навколо самі вершники без голови за нечастим виключенням. І це нормально. Серед 90 студентів філології лише кілька отримали автоматом залік із лінгвістичного аналізу тексту. Лише кілька могли самотужки намалювати схему толстовського складнопідрядного і складносурядного речення. То з якого дива після отримання диплому про вищу освіту всі ці люди обов’язково будуть знатися на мистецтві тонкощів та вміти вибудовувати довгі логічні ланцюги?

Навесні 2013 давала практичні поради психологічного характеру, відповідно посилаючись на власні прогнози щодо перспектив розвитку українського суспільства на період 2013-2020 років. Звісно, і про революційну ситуацію там було, і про європейський вибір, і про війну з московитами. Отримала у відповідь (навесні 2013) оцінку у формі прихованої агресії: “Як психолог ви, звісно, неперевершена. А от як астролог… Ну, не знаю. Моя вам порада: астрологія – то не ваше. Краще реалізуйтеся як психолог, як письменниця – до цього у вас є хист”. Дякую за гонорар і прихильність до моїх лінгвістично-психологічних опусів.

Зараз оце вже інша людина, обурена моїми висловлюваннями у галузі історії, дорікає: “Історія то не астрологія”. Мовляв, писати гороскопчики для тупих обивателів ти навчилася, а от розбиратися в історії тобі мізків не вистачає. Дякую за визнання моїх астрологічних заслуг, але ви ж за них навіть гроші не платите.

Я цим хочу нагадати: я беру до уваги лише конструктивну критику. Ваші думки мене абсолютно не цікавлять. Приділяю увагу лише обґрунтованим знанням. Сьогодні навіть за гроші не готова витрачати час на чужі рефлексії – я не працюю психотерапевтом попри свій неодноразово визнаний іншими психологічний дар.

Прихована агресія – це коли дуже хочеться вдарити, але не можна. Коли відверта агресія неможлива (засуджується, або якщо людина розуміє, що у відповідь зазнає удару), агресія набуває прихованої форми. Тут негативні почуття не виражаються відверто, вони ховаються за показову ввічливість. Прихована агресія більш притаманна жінкам. Чоловіки частіше обирають відверто демонструвати агресію. Того, на кого спрямована прихована агресія, часто охоплює бентега, відчуття розгубленості та безпорадності, безсилля. Погодьтеся, досить важко захищати власні інтереси, відстоювати власний простір, коли агресор перепрошує та вибачається. “Крим наш” – тактика загарбника в гібридній війні; не вбивці та грабіжники, а ввічливі чоловічки. Поки ви у безпорадності, він вже зайшов як гість і оселився як хазяїн. Тож не давайте себе обманути – покажіть своєю відповіддю, що ви розумієте, хто він і що відбувається:

– Я перепрошую якщо, щось вам не подобається в моїх речах.

– Так, мені не подобається у ваших реченнях природна для невігласа войовнича самовпевненість. Але мені ніхто і не обіцяв, що всі мої співрозмовники обов’язково будуть сократами. Тож не варто перепрошувати.

Олександр Лотоцький: – Фактом э те, що Україна надто мало дбає про українців поза своїми офіцйними межами, і результатом стає їхня прискорена асиміляція в інших державах – хоч би в тій же Словаччині.
Про Дон-Кубань-Краснодар-Вороніжчину-Курщину взалалі мовчу, а між тим там ще не остаточно вимерло українство.

Ольга Іванець: – Олександре, це пусті слова, якщо ви їх не аргументуєте. Скажіть, будь ласка, що конкретно має робити Україна зараз, щоб перетворити тих, хто колись був українцем на Дону-Кубані_…, щоб знову перетворити їх на українців? Ви знаєте такий механізм? На які конкретно знання ви спираєтеся? Ви мене сильно здивуєте, якщо у вас є аргументи. Тому починайте одразу з першоджерел, а не з власної думки. До слова, що скажете про долю української бібліотеки у Москві? За вашою логікою виходить, що українці на московії перетворюються на неукраїнців не через те, що московити послідовно й цілеспрямовано три століття поспіль нищать все українське, а через те, що Україна мало дбає про українців на території московії. Історичний факт: період 1921-1991 – окупація московитами УНР. Далі 23 роки формальної незалежності України у якості сателіта москви. Далі – четвертий рік військової агресії з боку москви. І тут ваша фраза: “Україна надто мало дбає про українців поза своїми офіцйними межами, і результатом стає їхня прискорена асиміляція в інших державах”. Олександре, може, я щось плутаю? Хто ви за фахом?

Олександр Лотоцький: – Нападаєте на особу замість критикувати мовлене. Ню-ню… А про футбольних фанатів Кубані та їхній український сантимент – не читали часом?… Ось одна зачіпочка, а можна пошукати й інші.

Ольга Іванець: – Я не можу критикувати мовлене вами, бо ви не надаєте аргументів. Критикувати можна знання, а не думку. Ви сприймаєте конкретні прямі запитання як напад. Це вводить мене у транс, бо це каже не пролетарій із освітою ПТУ, а людина із дипломом університету Шевченка.

Ось вам щодо зачіпочок за український сантімент на Кубані. Про “українців” на російській Кубані. “Під час Другої світової десятки тисяч кубанських козаків різного віку, які не змирилися зі станом рабів колгоспної системи, повстали проти більшовиків, а потім вимушено відступили з німцями у 1942—1943 роках. По закінченні війни вони були видані союзниками Сталіну й у більшості загинули в ҐУЛАҐу. Нині ж маємо майже суцільно деукраїнізовану Кубань. Не лише на рівні мови, а глибше — на рівні традицій, звичаїв, моральності. Українське знищене, питомо російське замістити його не могло за умов радянської влади, власне радянське замістило частково. Тобто виникла, якщо вжити термін Льва Гумільова, знаного російського мислителя, «етнічна химера», морально нікчемна, агресивна, не здатна на прогресивний розвиток.
Пам’ятаєте історію Цапків (яке суто українське прізвище!), що розгорнулася саме на Кубані? Ось що про них писав Ігор Яковенко: «Сергея Цапка называли «царем Кущевки». За 16 лет абсолютной власти над двумя районами Краснодарского края банды «Цапковских» число изнасилованных ими девушек превысило 220 (учтены те, кто подал заявление), а общее число убийств исчисляется десятками… Главари банды были, естественно, членами «Единой России», их жены вели общий бизнес с женами главарей другой, более мощной ОПГ, а именно с женами руководства Генеральной прокуратуры. Поэтому даже избиения сотрудников УСБ МВД сходило бандитам с рук, не говоря уже о таких пустяках, как изнасилования, убийства граждан, а также рэкет и грабежи. В Кущевском районе живет около 66 тысяч человек, в Ленинградском — около 63 тысяч. «Цапковские» начинали брать под себя Кущевку, имея в составе ОПГ всего 12 человек. Потом численность группировки возросла до 70 человек. Несколько десятков тысяч взрослых мужчин против нескольких десятков отморозков… «Цапковские» и сегодня безраздельно царили бы на отведенном им куске России если бы не некоторая неуравновешенность их главарей, неспособность держать в узде свои садистские фантазии».
Нічого дивного — така вона, «деукраїнізована Україна», з каліченою російською мовою, з ретельно випаленою імперією глибинною культурою. Цапки тут не випадкові, і канібали, про яких цього року розповідали російські ЗМІ, і нещодавня історія зі схвальним ставленням більшості жителів станиці та ледь не всіх школярів до «сексуальних вправ» малоліток, і політичні настанови на путінське самодержавство, і ксенофобія, і все інше”. (Сергій Грабовський)

Andrii Baumeister: “В украинском обществе отсутствует одна из важнейших потребностей – потребность самоанализа, потребность понимать себя и свое место в окружающем мире. Мы не только не хотим познавать самих себя, но еще и боимся это делать. Этот страх порождает агрессию. Если кто-то со стороны пытается нам что-то о нас говорить, мы негодуем, приходим в состояние крайнего возбуждения (“да как вы посмели!”, “да кто вы такие, чтобы нас учить!”). Одно из подтверждений указанного симптома (очень опасного для нормальной жизни общества) – состояние так называемого экспертного сообщества. За экспертное мнение может сойти что угодно – приятный голос, мягкая улыбка, развязный тон, длинные и тягучие разглагольствования “обо всем”, провинциальные сплетни, невнятная скороговорка или протяжные мычания, претензии на масштабность “анализа” (любят говорить об эпохах, о цивилизационных сломах, сидя перед компьютером и листая какие-то заштатные сайты). Народу снова вернули “ток-шоу” где визжат, дерутся, оскорбляют и обвиняют друг друга. Народу нравится, не оторвешь от телевизора или монитора. Но когда же начнется трезвый и компетентный разговор? Когда эксперты начнут демонстрировать хотя бы элементарные навыки аналитики (сочетающиеся с ясным и прозрачным изложением)? Очень не скоро. Потому что “и так сойдет”. И так смотрят, читают, цитируют. Когда нет запроса на реальность, на попытку понять, что же с нами происходит и кто мы такие, сойдет и все то, что мы называем “телеканалами”, “экспертным мнением”, “газетами” и “ток-шоу”. Хорошо хоть Рождество и Новый год скоро. Тогда к нам, раз в год, стучится Реальность…”

Ко мне в фейсбучные друзья часто просятся незнакомые люди. Когда хочу понять, зачем они это делают, затеваю диалог под каким-нибудь из их постов. Вот, например, вчерашняя беседа. Незнакомая мне девушка из моих новых фейсбучных друзей написала на своей странице вот это: “?Люди, которые вас чем-то обидели или заставили страдать, сами страдают и заблудились в жизни. Помните об этом и не будьте слишком строги?
Луиза Хей”. Я прокомментировала: “По-идиотски звучит в стране, четвертый год сопротивляющейся агрессии со стороны ужасающего своей жестокостью государства”. Дальнейшая беседа хорошо иллюстрирует оценку украинского общества Андреем Баумейстером, которую я вывела епиграфом.

Инна Инна: – Ольга Иванец, я не про страну… а про людей, которые намного ближе и не могут в себе разобраться и не “цеплять” близких. А вообще в любой ситуации надо начинать с себя…. менять..

Ольга Іванець: – Мне кажется, вы говорите о домашнем насилии. Если так, то вам не менять себя нужно, а в полицию идти.

Инна Инна: – Оличка, почему вы так агрессивна? У меня в семье все отлично, хотя спасибо за беспокойство…. Я и про страну говорю вообщем. Надо нам каждому меняться… , быть более дружелюбно настроенными друг к другу, что ли, я так думаю. Может я ошибаюсь, то поправьте меня, пожалуйста…

Ольга Іванець: – Я не агрессивна, а когнитивна – люди часто путают эти вещи. Да, вы ошибаетесь: нельзя проявлять дружелюбие по отношению к тому, кто тебя обижает и заставляет страдать, – это глупо, потому что поощряет насильника. К людям надо относиться не дружелюбно, а так, как они заслуживают.

Ольга Крайнюк: – А не нужно к нему питать дружелюбие! Нужно проявить сострадание этому человеку, и отпустить из своей жизни, а не отвечать ему той же монетой.

Инна Инна: – Оличка, Иванец! Я ведь ничего не говорила ни о дружелюбии, ни о насилии, ни об ситуации в нашей стране, я об сострадании! А когнитивность-это вообще не то слово, которое надо бы примерить в этой ситуации! Теория когнитивности часто всего лишь описывает поведение индивида в терминах информационного потока или функционирования..

Ольга Іванець: – Ольга Крайнюк, ну, с состраданием – это понятно: “Бъет – значит любит, просто несчастный он человек”. У нас в подъзде жила старая женщина. У нее был сын. Этот сын ее избивал регулярно, морил голодом, запирал в квартире. Как-то, увидев ее на скамейке с зеленым синяком на лице, я ей предложила: “Я знаю, что он вас избивает. Давайте мы, жильцы, вызовем участкового и защитим вас”. Бабушка стала меня умолять не делать этого: “Он меня любит! Просто он нервный очень! Не надо участкового!” А через несколько недель она умерла. Доказательств нет, что он ее убил. Но мы с ним не здороваемся. Вот у меня вопрос: значит ли бабушкина смерть, что она отпустила своего насильника из своей жизни, или это значит, что своей смертью она ответила ему той же монетой?

Ольга Іванець: – Инна Инна, я вижу, вы погуглили “когнитивность”. Но это не значит, что вы понимаете, что это такое.

Инна Инна: – ??? Оличка, Ольга Иванец???Поверьте, немного понимаю. Не претендую на знания, которые кроются в вашей светлой головке..Но немного есть!?

Ольга Крайнюк: – Каждый видит свою „ручку“ во всём и каждый имеет право на своё мнение. Это как видеть по разные стороны „69“.
Оля, какое отношение ко мне имеет эта бабушка в вашей жизни?! Она была у вас в реальности, вот Вам и нужно подумать почему Вы её видели такой…
Нет желания описывать и ковыряться в чужой судьбе без согласия человека.
И вам не советую!
Вы из своего понимания сострадание видите! Ваша ассоциация ,,бьёт значит любит“.
Я в сострадании вижу совсем иные вещи.
Инна писала цитату, совершенно не о том, что Вы пишите.

Ольга Іванець: – Ольга Крайнюк, вы считаете, что бабушка не из сострадания к сыну позволила ему себя извести?

Инна Инна: – Девчонки, я – спать! Всем спокойной ночи! Бабушке, внукам, Олечкам(обеим Ольга Иванец и Ольга Крайнюк)и всем на этом белом свете! Если нужно мое доброе слово поддержки, пишите! Если хотите изменить мир-начинайте с себя и со своей когнитивности??

Ольга Крайнюк: – Ооо, Инночка!!! Благодарю!!! Начнём с себя!!! Спокойной ночки!?

Ольга Іванець: – Спокойной ночи, Инна! Слово “когнитивная” в данном контексте следует понимать как “познающая и дающая познавать”. Пусть вам приснится Семантический Архетип во всей его полноте.

Инна Инна: – Ольга Иванец я именно это значение и “имела в виду “. Спасибо вам огромное! А про семантический архетип что-то не очень понятно, буду благодарна, если объясните….но завтра, и еще очень интересно, вы психолог?

Ольга Іванець: – Инна Инна, я не психолог. Нельзя же всерьез считать психологом человека, изучавшего психологию в рамках филологического факультета советского пединститута и авторской школы “Человек среди людей”.

Инна Инна: – А где эта школа, интересно…, без шуток

Постімперська свідомість: людина ототожнює себе із власними фантазіями про те, як добре було за імперії (насправді нічого про імперію не знає). Її власні фантазії базуються на стилізаціях білогвардійських пісень (романси у виконанні Жани Бічевської періоду останніх років совка) та на совецькому фільмі “Дні Турбіних” за п’єсою Михаїла Булгакова. Там же звучить стилізована під городський романс тих часів пісенька радянського виробництва “Бєлай акаціі гроз’я душистиє”. Людині із постімперської свідомістю приємно видавати себе не за нащадка більшовиків та люмпенізованих селян, а за нащадка винищених більшовиками дворян – служителів імперії. Куди не кинь оком – всі навколо нащадки князів та графів, нікого від серпа та молота.