Послухала вчора новорічне звернення до населення
України Президента Зеленського. Сказала собі: “Ясно: “Изба не красна
углами, а красна пирогами”. Але ж мій учитель попереджав: “Если изба
не красна углами, то и пироги в ней несъедобные”. Напишу завтра докладний
аналіз цієї промови”. Відкриваю вранішній Фізбук – і одразу ж впадає в
око: о, хтось вже написав. Читаю – яке точне викладення моїх власних позицій!
Це могла зробити людина, у якої спільний зі мною Учитель. Невже Арестович? Так!
Це зайвий раз доводить: не буття обумовлює свідомість, а навпаки. Олексій
молодець – одразу написав, а я полінувалася, спати пішла. Маю сказати, спала
погано, що не дивно після такої промови Президента України.
Олексій Арестович
5 год
ГОРДОСТЬ ПРОТИВ ПРЕДУБЕЖДЕНИЯ.
Анализ новогоднего обращение президента Зеленского.
В восьмиминутной речи им реализованы следующие посылы:
1. При мне будет иначе.
2. Главное – это самоидентификация.
3. Правильный или неправильный украинец: ложная
постановка вопроса, все владельцы украинских паспортов – одинаково хороши.
4. Идеологические войны это неправильно, необходимо
снять идеологическую повестку, как таковую.
5. Принятие всех, вне зависимости от убеждений, языка,
места проживания и рода занятий.
6. Неприятие приватизирования кем-то понятия
«патриот», мы все патриоты.
7. Предложение любить и гордиться великими и простыми
украинцами, вне зависимости от их идеологических предпочтений.
Рассмотрим сильные и слабые стороны этой речи.
1. Безусловно сильным предложением является предложение
принятия всех.
Дело в том, что все предыдущие президенты
действительно предлагали эксклюзивные проекты идентификации, логика которых
оставляла за бортом по пару десятков миллионов украинцев – то с той стороны, то
с этой.
Я не устану повторять: эксклюзивные проекты это смерть
Украины: растянутая во времени, но, в конце концов, неизбежная Чёрная рада.
Единственный вариант для нас: инклюзивный проект,
принимающийся всех, кто добровольно желает принадлежать к данному политическому
объединению (и социосистеме) «Украина».
Зеленский первый из лидеров страны, кто предлагает
подобное решение, и это нельзя не приветствовать, мы видим в этом существенный
эволюционный скачок для вечно разорванной страны.
Но есть нюанс.
Нюанс заключается в основе, на которой предлагается
выстроить включающий (инклюзивный) проект.
Зеленский предлагает в этой речи новый тип
самоидентификации, основанный на отказе от идеологии, и идеологических войн.
Осуществить это предлагается путём упрощения
экзистенции до быта и «…простых человеческих чувств».
Увы, данное предложение несостоятельно.
Во-первых, вся эта радость может существовать только в
условиях полного мира и отсутствия враждебных намерений со стороны людей с
другими, нежели украинские, паспортами.
Ибо как только начинается давление, сразу возникает
вопрос:
– а ради чего ему противостоять?
Ожидать девушку под «…все равно каким памятником»
можно одинаково бодро и в составе РФ, и в составе КНР, и в составе НАТО, и в
составе СССР-2, ничего не изменится.
Простые человеческие желания объединяют всех людей
Земли и не могут быть опорой для выстраивания национальной идентичности.
Ибо что тогда, кроме одинаковых паспортов, объединяет
украинцев?
В таком случае, главным сакральным объектом Украины
становится полиграфический комбинат, печатающий паспорта.
Ради чего прикладывать усилия, чтобы оставаться
гражданином данной страны и для того, чтобы существовала эта страна?..
Зеленский упомянул «…кресты над могилами защитников
Украины, одинаковые и в Тернополе, и в Кривом Роге».
Он не понимает ещё, что, если украинцы примут тот тип
самоидентификации, который он предлагает, кресты умножатся многократно, а вот
защитников уже не будет: ибо непонятно будет, что и ради чего защищать?..
Общая оценка:
– движение в верную сторону, на очень слабом
обосновании.
Мировоззренческий уровень, обосновывающий данное
политическое предложение, очень слабый – настолько, что даже не содержит в себе
первого уровня рефлексии, т.е. – проверки собственных оснований.
Объясняю:
– почему Зеленскому легко принять всех и всех любить?
Потому, что он человек сцены.
А сцена принципиально идеологична, ибо она
предполагает Служение: служение искусству и всем людям на Земле.
Это означает, что предложение Зеленского избавиться от
политических идеологий, глубоко идеалистично само по себе, и он не отдаёт себе
отчёт, что предлагает избавиться от идеологий из глубоко идеологичной позиции.
Я тоже за служение всем людям Земли и считаю
государственные границы в 21 веке – жутким, архаичным варварством, давно уже
пора жить единым человечеством.
Но увы: в этом едином человечестве, ещё очень много,
слишком много людей, считающих, желающих и действующих (!) так, чтобы все
добрые и хорошие люди, ожидали девушку всё же именно под тем памятником,
которые поставили они, а не те кто ожидает: памятником победы действующих над
ожидающими.
И пока ты президент национального государства,
приходится, знаете ли, посвящать часть своей работы ответам на вопрос:
1. А что такое «быть украинцем»?
2. Почему это стоит выбирать в наше время возможности
быть кем угодно?
3. Почему за это стоит бороться и, если нужно – жестко
бороться?
4. Ради чего украинцам стоит жить вместе? Не вообще
«людям», а именно – украинцам?..
Увы и ах, мы живем в той фазе развития человечества,
когда безидеологичные сообщества разрушаются и поглощаются идеологическими, як
роса на сонці.
Установка на снятие идеологических проблем, на
безидеологическое общество, может привести только к идеологическому хаосу,
крипто- и квази-идеология всегда проиграет явно выраженной, тем самым
«скрепам».
Кроме того.
В речи очень явно было прочувствовано очень резкое и
личное отношение Зеленского к тем, кто по его мнению, пытается приватизировать
«патриотизм».
В совокупности с установкой на принятие всех это
означает одно:
– Он продолжит натравливать «правильное патриотическое
большинства» на «возомнившее неправильное патриотическое меньшинство», читай –
агрессивная кампания по уничтожению (идеологическому!) ветеранов и волонтёров,
будет и дальше инициироваться и поощряться президентской ветвью власти.
Любопытный психологический нюанс:
– безидеологическая идентификация возможна только в
условиях прочного внешнего и гражданского мира, т.е. ситуации, которой в
современном мире не бывает и скоро совсем не будет, ближайшие лет пятнадцать.
Но замкнутая накоротко схема в голове Зеленского
существует именно так.
Резюме:
1. Предложение Зеленского об стране без идеологических
войн – глубоко идеологично в себе самом.
2. Зеленский предстаёт в этой речи как человек
ценностей, базирующий свою политику на своих желаниях, но не обученный
элементарной проверке оснований своих выборов и действий: сочетание очень
симпатичное и органичное для первоклассника и ужасающе губительное для
президента и его страны.
3. Программа примирения с Путиным будет
реализовываться им во чтобы то ни стало – ибо такова его глубокая внутрення потребность,
установка и мотивировка: мир, мир, мир – замыкающий контур психики просто.
4. Одновременно, наш президент, более всего желающий
снять в обществе идеологические противоречия, начал и продолжит вести жестокую
идеологическую войну против «неправильного меньшинства». Мы уже когда-то это
слышали: про «…кучку козлов, мешающих нам жить», помните?..
Вывод:
– человек с гуманистическими ценностями (в бытовом
понимании), катастрофически профнепригодный пока для должности, которую
занимает.
С одной стороны, это хорошо: есть шанс подучиться.
С другой, на примере «дела Шеремета» мы видим:
1. Сомнительность самостоятельности Зеленского, как
лица, единолично принимающего ключевые решения;
2. Его неспособность выполнить свою функцию гаранта
справедливости в стране;
3. Реализация ним политики личных ценностей, которая
на самых ранних стадиях развития стала представлять угрозу для суверенитета
страны и сплочённости общества, ибо эти личные ценности находятся в грубом
противоречии с целями и условиями существования независимой Украины.
ПРОГНОЗ.
Учитывая силу влияния на него его окружения, в котором
существенное место занимают временщики-«бизнесмены» и откровенно
антигосударственные и анти-украинские субъекты, прогноз этого верного движения
на слабом основании, весьма неблагоприятный.
Единственный шанс:
– системная чистка окружения,
– создание пула эскпертов, помогающих выстраивать и
реализовывать стратегию;
– опора на коалиционные силы, а не единовластие
большинства.
Я сдержанный скептик и даю 70 на 30, что у него не
получится.
Скорее всего, он войдёт в историю Украины не как
великий реформатор, а как человек, который довёл Систему до абсурда.
Раз уж ее иначе было не взять.
Что ж, тоже – роль.)
***
Helgi Sharp з Ol Sharp.
5 хв ·
С утра во всех приличных домах страны：
– И запомни, на чужом горе своего счастья не
построишь!
– Да не брала я твою текилу, не брала!
А тепер серйозно та українською…
Сьогодні у деяких містах України мають відбутись марші（й зі смолоскипами також）на честь дня народження
Степана Бандери.
Щороку повторюю: я не є симпатиком таких заходів, але
підтримую їх хоча б заради того, щоб подивитись, як епічно димить та підгорає
запорєбрік. А наразі ще й тому, що квазіпреЗЕдент у новорічному привітанні
оголосив національною ідеєю принцип “какая разніца”.
Какая разніца, скільки людей загинуло за Україну, якою
мовою розмовляти і з ким пити чай на кордоні.
Какая разніца, кого першим поздоровляти з Новим роком
– ката Путіна чи свій народ.
Какая разница – адже по паспорту ми всі, мовляв,
українці…
Ніт, нешановний – українця пізнають не по паспорту：для мене, наприклад,
американець по паспорту Джон Маккейн залишається більшим українцем, аніж
безштанний гравець на роялі з українським паспортом, якого тупий серіал
випадково виніс у президенти.
Тому я, єврей по бабці, наразі за Бандеру – як символ
спротиву не тільки зовнішнім загарбникам, але й внутрішнім адептам принципу
“какая разніца”. І не я один…
Ще раз з Новим роком, шановні Українці не за
паспортом, а за душею, переконаннями та біллю за долю своєї країни! Все буде
добре, я знаю…
***
Іван Семесюк
5 год ·
Це в принципі зрозуміла штука. Цивілізації гинуть але
їхні культури завжди значно переживають ці полеглі цивілізації, і
розсмоктуються дуже не одразу. Совок давно наїбнувся, але “какую
разніцу” ми жратимемо ще десятиліттями. Єдине, що може знести цю надбудову
к хуям – це дійсно справжній громадянський піздоріз насмерть. Або хунта. Воно
вам треба? Отже салат Олівьє і прямойпацанскрівоварога – це надовго, суто як
явище. Конкретно цей пацан не надовго, але фантом постійно з нами.
В Україні “какая разница” завжди означає лиш
одне – та давай уже па-русскі, чо. І робити вигляд, що це не так – значить
облудно пиздіти.
Якщо анігіляція 95-го Кварталу можлива лише ціною
загибелі інституцій – я согласєн. Бо культура важливіша за державність. Гарна
УРСР ціною втрати ідентичності мене не влаштовує. Це просто якийсь інший
проект, і він не для мене, а для когось іншого. Можливо полуватного папашу з КР
він влаштує. Мене – ні.
З новим рогом!
***
Олексій Панич
6 год ·
Привітання Зеленського з Новим роком – дивовижна,
химерна суміш прийнятних та позитивних тез із підривними та згубними для
країни.
Дуже нагадує сумнозвісне правило “40 на 60”.
Ось фрагмент, розберімо його по фразах:
*
– Навчитись жити разом у повазі. Заради майбутнього
своєї країни.
ТАК
– Адже уявляємо ми його однаково: це успішна та
квітуча країна, де немає війни.
ЗАЛЕЖИТЬ НЕ ТІЛЬКИ ВІД НАС. ЯКЩО ВОРОГ ПРИЙШОВ ДО НАС
ІЗ ВІЙНОЮ, ЯК ЗРОБИТИ “НЕМАЄ ВІЙНИ”? КАПІТУЛЮВАТИ?
– Країна, яка повернула своїх людей та свої території.
ТАК. ІНШЕ ПИТАННЯ – ЯКОЮ ЦІНОЮ ТА В ЯКИЙ СПОСІБ
– Де неважливо, як названа вулиця, бо вона освітлена
та заасфальтована.
НАПРИКЛАД, ВУЛИЦЯ СТАЛІНА. АБО ПУТІНА. АБО ЧІКАТІЛО.
ХІБА ЦЕ ВАЖЛИВО?
– Де немає різниці біля якого пам’ятника ти чекаєш
дівчину, в яку ти закоханий.
ЧИ ТО ПАМ’ЯТНИК БАНДЕРІ, ЧИ ГЕРОЯМ НКВС – ЯКА РІЗНИЦЯ?
В НКВС ТАКОЖ СЛУЖИЛИ УКРАЇНЦІ, ЧОМУ Б НЕ ПРОСЛАВИТИ І ЇХ ЯК ГЕРОЇВ?
– І якщо ми бачимо майбутнє однаково, це повинно нас
об’єднати.
ТАК; АЛЕ – ЯК САМЕ “ОДНАКОВО”? З ПАМ’ЯТНИКАМИ
БАНДЕРІ ТА СТАЛІНУ НА СУСІДНІХ ВУЛИЦЯХ?
*
Національне примирення – це добре. Але національного
примирення “без берегів” не буває, бо “без берегів” не
буває нації. Нація починається з ментальних кордонів: “ось це і це для нас
неприйнятно, а про решту давайте домовлятися”.
І ще: на одному добробуті ідею нації не побудуєш. Бо
добробут буває не лише в Україні. Це не національна ідея; це ідея
“ковбасного патріотизму”: “де заможніше, там і
батьківщина”. А це ми вже чули – там же, де чули “все буде Дамбас”.
***
Volodymyr Viatrovych
7 хв ·
Не лише вулиці і пам‘ятники.
На «какая разніца» в президентському вітанні звернули
увагу багато глядачів. Але ще важливішим є загальний його меседж – потрібне
примирення українців з різних куточків країни. Виглядає ніби красиво, але це
куплет із відомої пісні Путіна про те, що в Україні громадянський конфлікт.
Тому нам треба миритися, забути про різниці. Тому для припинення війни треба
всього лиш перестати стріляти і дуже захотіти миру.
***
Микола Княжицький
8 год ·
Зеленському не важливо, чиїм ім‘ям названа вулиця:
іноземного ката чи української жертви. Це небезпечно. Бо людям буде байдуже
Путін – ПНХ, чи Зеленський – ПНХ. Про мільйони жертв українці не забудуть.
Читати в новий рік тексти писані кремлівськими совками- помилка.
***
Volodymyr Ariev
50 хв ·
Нищення українського в Україні завжди супроводжувалося
«Какая разніца?»
Цими словами намагалися зупинити відродження мови,
забитої емськими указами розслабленого німецьким курортом цара Алєксандра ІІ і
приниженої до «фу, сєло» російськими комуністами.
Цими словами чинили спротив українському дубляжу
кінофільмів персонажі на кшалт продюсера Ткаченка з фракції «Слуга народа», а
теперішній міністр культури Бородянський відповідав на моє обурення серіалом
про героїчних російських військових, який не зняли з ефіру СТБ у дні загарбання
Криму.
Цими словами залишали вулиці з іменами катів українців
і пам‘ятники злочинцю Леніну.
Цими словами призупиняли європейську і євроатлантичну
інтеграцію. «Какая разніца – сєйчас ілі потом. Сєйчас ми там нікому нє нужни».
Ці слова – постійний супутник російської пропаганди,
мета якої вбити в нас здатність впиратися і бажання вирішувати свою долю.
«Зачєм сопротівляться, нужно жить дружно, ета всьо палітіка, а люді хатят
міра». Ага. Сто років тому люди теж хотіли миру і поділити майно і землю
поміщиків, а заплатили за це зігнанням в стійло колгоспів, продразвьорсткою,
виселенням в Сибір активних і працелюбних та Голодомором, який майже до нуля
вичистив активне українське в совєцький частині України.
Капітуляція України починається зі слів «Какая
разніца» і прийняття їх за кредо окремою людиною. Так нівелюють громадян. Такі
сентенції категорично не приймають люди, яким Україна не є порожнім звуком,
тєріторієй обітанія.
Саме тому, слова поточного президента про єдність були
лицемірством. Дуже небезпечним. Справжня суть сказаного Зеленським –
поглиблення суспільного розколу. Какаразніци не вийдуть захищати державу від
агресора і його служаків, не будуть гинути на Майдані Гідності, не збиратимуть
допомогу захисникам у критичний момент. Їхній світ – це геги вечірнього
кварталу і байдужість. Байдужість до всього цінного для громадян. А от
патріотичні і активні кола це мотивує. Бо в заклики до єдності після цього може
повірити тільки дурень.
Орвелівські оксюморони, заховані в промові Зеленського
є підсвідомим сигналом на розділ суспільства за маячком friend or foe.
Впевнений, їх творили цілком свідомо і аплодували не лише місцеві адепти
олів‘є, але і російські фахівці, які знають приклади з хімії – як вибухають
складені докупи речовини, цілком безпечні поокремо. Заклики до єдності на базі
протиріч і є тою вибухівкою для суспільства.
Протиставлення Громадян і Какаразніц існувало давно.
Сьогодні воно формалізувалося президентом Какаразніц. Отже, далі – слово за
Громадянами. Яким не все одно. І яким дедалі стає все менше що втрачати.
??✌️
***
Віталій Портников
5 хв ·
Паспорт – це усього тільки шматок картону,
видрукуваний на поліграфічному комбінаті. Він нікого ні з ким не об’єднує. З
українським паспортом можна жити в будь-якій країні, яка готова тебе прийняти.
Як, втім, і з будь-яким іншим.
До 1991 року у мене був паспорт громадянина СРСР. З
ким він мене об’єднував – так це із тими людьми, які хотіли скоріше позбутися
цього паспорта. І ще з тими, хто мріяв скоріше позбутися СРСР.
Паспорт не об’єднує. І Шевченко з Лесею не об’єднують.
Тому, кому плювати на українську мову, плювати і на Шевченка з Лесею. А
Лобановський з Усиком об’єднують, факт. Але тільки на один вечір, як щедре
застілля. А вранці приходить похмілля і ти можеш ненавидіти товаришів по чарці.
Об’єднує тільки сама країна. Тільки Україна. Тільки
розуміння того, що саме тут і тільки тут ти можеш бути українцем. Говорити
своєю мовою. Пишатися своєю історією. Жити на своїй землі. Виховувати своїх
дітей в любові до своєї країни – тому що без цієї любові не буде поваги до
інших країн і народів, а буде байдужість і нерозуміння. Нерозуміння того, що
поляк відчуває до Польщі, француз – до Франції, єврей – до Ізраїлю. Ні, це не
націоналізм. Це любов.
Саме тому Україна – просто притулок для українців. Не
більше. Але і не менше. Нічим іншим вона бути не може – і не буде. І люди, які
не здатні це зрозуміти, навряд чи здатні такою країною – та й будь-якою іншою
країною – керувати.
З Новим роком!
***
Ігор Рощенко
9 год
Вперше за десятиліття не лунав гімн України в
Новорічну Нічь.
***
Татьяна Лагунова
11 год
ЛИЦЕМЕР
Что он мелет?! “Не имеет значения, как называется
улица, на которой ты живешь. Не имеет значения, у чьего памятника ты ждешь свою
девушку…”. То есть, проживая на улице им. Берии, гуляя по проспекту им.
Дзержинского, мне следует этому радоваться?! И я могу быть счастливой, если в
моем городе на одной площади будет стоять памятник негодяю Ленину, а на другой
площади будет красоваться памятник мерзавцу Сталину?!
Кто писал для него эту речь? Тот кто действительно
любит Украину? Однозначно – нет! Потому что для патриота, для человека,
любящего Украину, небезразлично то, как мы, украинцы, относимся к своему
прошлому: помним ли ошибки, приведшие к страданиям, трагедиям. А мы обязаны об
этом помнить для того, чтобы избежать их повторения в будущем!
И не будет объединения патриотов (которых
“докладчик” назвал бандеровцами) с “ватой”, по той простой
причине, что у нас разные приоритеты. И упомянутое в новогоднем
“докладе” вступление в НАТО – не самоцель, как попытался это
представить артист-демагог.
Для украинцев вступление в НАТО – действенный способ
защитить Украину от агрессора. От того самого, которому так сильно старался
сегодняшней, праздничной ночью угодить, понравиться говорун. Напрасно старается
быть хорошим для всех.
Там не оценят. Потому что там иная цель: Украину, как
самостоятельную Величину, угробить…
А здесь мы не поймем, потому что видим ложь,
лицемерие, выражающиеся в желании усидеть сразу на двух стульях.
Задурить людям головы… Заставить забыть о мечте и
высокой цене, заплаченной за эту мечту… Заморочить головы словоблудием…
Добиться “мира любой ценой” – даже ценой предательства интересов
Родины – вот истинная цель только что услышанного нами “доклада”.
Горько, что таким словоблудием отличился человек, в
руках которого пока находится судьба Украины…
***
Уляна Супрун
54 хв ·
Першого січня — 111 років від народження провідника
ОУН та ідеолога українського націоналістичного руху Степана Бандери. З кожним
роком його боротьба та його філософія привертають все більше уваги, а його
слова набирають все більшого значення.
“Хто будує на невластивих для нашого ґрунту
світоглядових підвалинах, той, навіть при добрій волі й найкращих змаганнях, не
поставить нічого тривкого, тільки помножить руїни”.
Під час Революції Гідності ми визначили наші
фундаментальні принципи, на яких будуємо наше суспільство, нашу державу:
свобода, справедливість, гідність. Це об’єднує нас, як українців. Мають
значення назви вулиць і пам‘ятників, біля яких ми збираємось. Це впливає на наш
світогляд, на цінності й принципи, на яких не лише базуємо нашу державу, а
також виховуємо своїх дітей і, будуємо наше майбутнє.
“Ні на що не здадуться навіть найкращі нагоди й
готовність допомогти, якщо сама нація не виборює й не кує своєї долі власною
боротьбою”.
Ми маємо відстоювати нашу країну. Ніхто цього не
зробить за нас. Герої, які захищають нас від російського окупанта, саме це і
роблять. Незалежно чи вони з Донецька, Кривого Рогу чи Тернополя. А ті, які
вітають лідера країни-агресора, окупанта, з Новим роком, очевидно не вірять у
спроможність своєї нації виборювати свою долю. Шукають компроміси зі злом, бо
це легше, швидше і короткозоро виглядає вигідніше.
Але після сотні років окупації російськими
імперіалістичними силами, від царських до совєцьких, а зараз путінських
гнобителів, може час послухати й чути слова Бандери: “З москалями нема
спільної мови”.
***
Олексій Панич
11 год
Оманливий дискурс примирення водночас розколює країну
і присипає пильність.
Дуже технологічно зроблено.
І явно не в “Кварталі”.
***
Olesya Yakhno
16 год
Посмотрела ещё раз новогодний спич Владимира
Зеленского.
Кроме фидбэка на посыл, что каждый украинец должен определиться,
кто он, и в связи с этим, прежде всего, хочется увидеть это самоопределение от
окружения самого президента, есть и другие вопросы.
В принципе, сама по себе идея единства внутри Украины
правильная. Но.
Во-первых. Почему тогда те украинцы, которые выходили
на акции протеста против капитуляции, тут же маркировались, как «за деньги» или
как «жертвы провокаций/манипуляций отдельных политиков». Тут подход на единство
не работает, получается. Избирательность.
Во-вторых, когда звучит тема единства и ничего о
вызовах внешних, войне в частности, создаётся впечатление, что причина всех
проблем – отсутствие внутреннего единства, а не внешний фактор, в виде
агрессивного соседа. Как будто, нет никаких рисков от России вообще.
Исключительно внутренний контекст.
***
Andrij Bondar
13 год
Українці – народ, який складається з двох субетносів.
Але це навіть не субетноси, я би сказав, а субкультури. (Це, мабуть, зовсім
некоректне застосування цього терміну. Перепрошую за нього – але це не наукова
розвідка.)
Причина на поверхні: українська культура не дорівнює
культурі українського народу і поділяється меншістю цього народу. Українська
культура кількісно дорівнює приблизно культурі угорській чи словацькій. Наші
книжкові бестселери зазвичай не перевищують 50 тисяч примірників. Погодьтеся,
для населення в 45 млн – навіть за загального зниження інтересу до читання –
жалюгідна цифра. Більша ж частина українського народу належить до іншої
культури – неосовєтської за формою і споживацької за змістом.
І річ тут навіть не в мові – хоч і в ній теж, але не
передусім. Річ у історичній пам’яті, символах і ставленні до українського –
тому, що складає підґрунтя ідентичності. І все, що ми обговорюємо вже понад пів
доби, – лише й винятково ознака цього поділу. Всі розмови про цінності, які ми
так часто провадили останнім часом, все одно врешті-решт впираються в питання
ідентичності та культури.
Існують, певна річ, якісь складніші випадки, бо люди –
всупереч уявленням мізантропів – бувають складними істотами, але згрубша якось
так. Це саме ті “дві України”, які мав на увазі у своїй науковій
концепції Микола Рябчук.
Тому коли ми вкотре чуємо про відсутність різниці між
українцями, то чуємо путінське “одиннарот” – тільки під іншим соусом.
Різниця між українцями, об’єднаними лише гривнею, футбольною збірною і всім
огромом соціально-економічних проблем, таки існує. І наше історичне бажання
соборності та єдності цей поділ аж ніяк не лікує.
У нас є два різні проєкти – це медичний факт. З одного
боку генерал Григоренко, з другого – В.В. Щербицький, з одного боку Василь
Сліпак, з другого – Максим Бужанський, з одного боку Віталій Портніков, з
другого – Андрій Портнов. Пари принагідні і десь випадкові, їх можна
видозмінювати і продовжувати. Але заперечувати цей поділ – безглуздя. Особливо
після останніх восьми місяців.
Те об’єднання навколо майбутнього, яке пропонується
сьогодні, не нівелює відмінностей і не скасовує цього поділу. Об’єднання
навколо цінностей споживацтва з нехтуванням національного – прямий шлях до
конфлікту. На це і розраховують у Москві. У них win-win у кожному випадку: або
в нас малоросійський проєкт і Україна без українців, або в нас громадянський
конфлікт. Тобто в них усе в шоколаді тепер, як ви розумієте. А в нас, як
завжди, цуґцванґ. І пройти між крапельками нам, здається, не вдасться.
***
Володимир Горковенко, журналіст, кореспондент ТРК
“Україна”
Вчора уся країна бачила привітання Володимира
Зеленського. Просто актора Володимира Зеленського. Так як і в минулому році.
Так, він озвучив гарно написаний текст. Але це був виступ не Президента
України.
Під час виголошення промови не було жодних символів
державності. Того що вирізняє країну з-поміж дикунів. Не було ні Державного
прапора, ні Державного герба. Того, що ідентифікує країну з-поміж інших держав.
Того за що завжди воювали. Того, за що помирали і… досі віддаютьвласне життя
наші солдати на Сході.
У привітанні не було президентського штандарта. Це не
просто якась ганчірка. Це не лише ознака Інституту Прездента. Це – стяг
Верховного Головнокомандувача. У воюючій країні це означає набагато більше аніж
у мирний час. Якщо немає штандарту, то немає Верховного Головнокомандувача –
його або захопили, або він капітулював.
У привітанні не було ще одного атрибуту державності,
який став чи не головним в останні роки. Не було Державного гімну. За 5-ть
років навіть діти у школах вивчили його текст, його вивчили навіть ті, хто ще
досі пам’ятає «Союз нерушимий республік сваабодних…», його ідентифікують як
український іноземці, саме він звучить під час Перемог наших спортсменів на
світовій арені, його не боялися співали наші військові навіть під дулами
російських автоматів.
Без гімну, прапора та герба ти Ніхто, а назва твоєї
країни Ніяк.
Так, всі ці державні символи “на хліб не намажеш”. І,
дійсно, вони не потрібні, якщо твоя країна – колонія.
***
Остап Дроздов
Я не маю жодних претензій до Зеленського. Він –
концентрована відрижка совєтської епохи. Злегка осиньожовтена, упакована в
струнку водолазку, з поставленою дикцією і навиками читки з суфлера. Очікувано
й дешево. Навпаки – я хочу подякувати за його зухвалу відвертість, за його щиру
справжність, за самозакохану сміливість бути собою, тобто Масштабним Ніким. Це
дуже добре і навіть корисно – знати, яке убожество очолює твою державу і яку
кількість безпринципних убожеств він репрезентує.
Внутрішній ворог пішов у відкритий рукопаш. І це
набагато краще, якби він ховався за сакральні речі типу гімн держави, її
прапор, її атрибутика. Я більш ніж задоволений новорічною промовою 42-річного
організму, який відкрито назвав сам себе ворогом українства. Воно явилося у
всій своїй красі. Гру закінчено. Маски спалено.
У підсумковому своєму ефірі я прогнозував, що ключовим
словом 2020 року буде слово «ідентичність». Хто я? – від відповіді на це
питання залежить поле битви всередині країни між тими, кому НЕ все одно, і
тими, кому «какая разніца». Хто я? Не пройшло й кількох днів, як у новорічну
ніч зелений чоловічок спитався в цілої країни те саме. Таваріщ Вінегрет, він же
головномандувач воюючої країни, зробив щиросердне зізнання, хто він. Ніхто.
Просто-напросто ніхто. Людина без ідентичності. Ні національної, ні світоглядної,
ні історичної – ніякої. Субстанція без ціннісних координат, зате з чітко
вираженим кишково-шлунковим трактом. Просто челавек. Без коріння і без вектору.
Скибка салямі. Кусочек сєльодочкі, якій до фєні назва вулиці, де стоїть її
бочка з маринадом.
І це – прекрасно!
Новорічна ніч повинна активізувати потужний процес під
назвою «Мені не все одно». Рух «Мені не все одно» – це пряме породження
новорічної промови сєльодки. Кращого подарунку своїй країні годі було чекати.
Пастор Малоросійства відкрито продемонстрував свою тактику й технологію:
наполегливо ліпити воєдино зерно і полову, діамант і лайно, найкращих людей
цієї країни з найгіршими. Розрахунок більш ніж очевидний. Плюс множиться на
мінус – на виході отримуємо стійкий нуль. Зеленському потрібна нульова країна.
Країна нулів. Країна помножених на нуль. Країна, яка нікуди не йде. Країна, яка
ні від кого не йде. Країна байдужого, стоячого насєлєнія, яке нарешті набралося
хоробрості сказати вголос, що його харять безперервні вимоги «свідомого
меншинства». Вони втомилися. Вони просто хочуть жувати. Вони теж люди. У них
теж дві ноги, дві руки. Перемішати кукіль і пшеницю –основне завдання зеленки.
Значить, усім притомним треба робити навпаки.
Від них треба відколотися.
Не відколовшись від Парафіян Зеленої Церкви Вареної
Ковбаси, є ризик опинитися в їхній морозильній камері.
Розкол – це красиве, гарне слово. Розколюють шкарлупу,
щоб дістатися до зерна. Розколюють сухі поліна на багаття. Розколюють льодяні
брили, які лише зовні здаються велетенськими. Розколюють стан ворога, щоб його
перемогти. Розкол – це позитивна дія з усування складної перешкоди. Цілком
продуктивне, творче слово. Перестаньмо його боятися. Навпаки: чим довше ми
вдаємо братання з зеленими баранами всередині суспільства, тим швидше гангрена
малоросійства перекидається на здорові сегменти.
У новорічну ніч нам чітко показали, ЧИМ вони будуть
нафаршировувати цю країну. Тотальним пофігізмом. Тотальним уневажненням усіх
ціннісних орієнтирів. Тотальною зневагою до пам’яті. Тотальною амнезією.
Тотальним капітулянством. Тотальним побутом. Тотальним «без разніци». Тотальним
мовчанням акваріумних рибок із правом голосу. Тотальним беканням отари овець,
яких регулярно кормлять. Тотальним совком з 8 березня і 9 травня.
Вони виразно й без ілюзій (за що окрема подяка)
намалювали портрет майбутньої України, в якій від України лишиться хіба назва.
В ній житимуть безумно щасливі, усміхнені, миролюбні й добросусідські
акваріумні рибки й отари овець. Це буде їхня омріяна країна, де генералісімус
сталін ділитиме однакову пошану з упівцем Шухевичем; де їхній дєдушка мороз
піде в хоровод зі Святим Миколаєм; де сочельнік посяде місце Святвечора, а
регіна дубовіцкая з десантом московських юмористів ділитиме прайм-тайм із підсумками
року від добровольців і волонтерів. Усім знайдеться місце в цій країні
промосковської летаргії. Горох з капустою. Всі на купу. Всі урівняні. Срачка
пердячка.
У їхній країні нема місця для «мені НЕ ВСЕ одно».
Новорічна промова – це виклик. Адепти ВсеПоФіг заявили про свою першість. Вони
– головні в цій країні. В них є рік, аби остаточно на всіх рівнях вихолостити з
цієї країни всі індикаторні для українства цінності. Свій хвіст підніме
одномовний росмовний соотєчесвеннік, який плювати хтів на державну мову. Хвіст
підніме радянська людина, яка делегує свого миролюбця їхати 9 мая в Москву
приймати парад разом із путіним. Хвіст підніме кожен малоосвічений носій невиліковної
совдепії. І це – повномасштабний внутрішній фронт. І він програшний для українства,
оскільки воно не висуває якісної альтернативи. Воно досі носиться з рошеном
(ідіоти!!!). Воно ніяк не годне второпати, що всередині країни запущено такі
стрімкі процеси демонтажу державності, що озирнутися не встигнеш, як за рік
навколо буде друга Білорусія. Воно так зосереджене на глорифікації передової,
що не помічає, як у тилу тупорилі співгромадяни посиленими темпами будують свою
власну країну А-Мне-Все-Равно.
Особисто я готовий через рік, 31 грудня 2020 року, на
всіх екранах Малоросії побачити усміхнений 43-річний організм із дуже схожою
промовою. Про домівку, однаково спільну для ката і жертви, для гвалтівників і
згвалтованих. Великий знак «дорівнює» лягає на мою країну. Дві важкі,
непідйомні плити. Одна на одну. Виклик кинуто. Рукавичку жбурнуто. Оголошено
загальнонаціональну перекличку на предмет притомності.
Не бачу сенсу дурити себе. Все дуже просто. Якщо
більшість населення активно відгукнеться на заклик свого президента будувати
Україну без України, Україну радянських людей, Україну при росії – то я сприйму
це як свідомий вибір народу на користь стійла.
І тоді починається інша історія. Історія протистояння всьому рускому (від язика до регіни дубовіцкої). Історія з нуля, з мінуса. Історія холоднокровного розуміння, в наскільки й…нутій країні тебе угараздило жити. Історія громадянської мужності, впертості й витримки. Історія української людини посеред дрімучих зелебобіків. Історія “мені не все одно”. Кожного дня, на кожному місці, на рівні витягнутої руки.
***
Tetyana Donets
Це новорічне привітання набагато страшніше, ніж здається на перший погляд. Ми покриємо його мемами і максимально знизимо його цінність мільйоном жартів, точних визначень, обуренням і доріканнями. Але в цьому треба не загубити головних меседжів цього поздоровлення. Бо це – програма дій і заходів діючої влади на найближчий час.
Гасіння активності суспільства. Девальвація ідеї опору. Денаціоналізація. Пацифікація. Урівнювання і змішування сенсів. Псевдотолерантність. Псевдогуманізм. Пропозиція матеріальних благ, забезпечення яких неможливе апріорі.
Якщо Ленін і Бандера не можуть існувати разом, значить нехай ніхто з них не існує. Фактично ж, надія робиться на те, що існування Леніна вдасться зберегти. Кінець кінцем, всі ж ми просто люди. В нас різні смаки. А рівень освіти і розвитку неважливий.
З цього випливає зниження значення еліти в структурі суспільства. Підвищення прагнень “простих людей”. Розмова з ними простою мовою про прості людські речі. Якщо існування нації без еліти можливе, то чому саме її – українську політичну, культурну і наукову еліту – нищила російська імперія в її монархічному і більшовицькому варіантах?
І якщо користання працею Уласа Самчука “Нарід чи чернь?” під час написання цього вітання – доконаний факт, то треба зрозуміти суть цього користання. Це – деконструкція. Заміна значущості головних понять на їх неважливість. Страшна річ, ключ до розуміння українців відтепер вишукується в українській літературі. І розуміння це слугує цілі деконструкції основних підмурків українських цінностей.
Це звернення пройшло апробацію. І легковажно було б просто посміятися над ним. Девальвувати ж сенси, закладені в ньому, – обов’язково.
