Астрологічні консультації
В мої 20 я навіть не підозрювала про існування поетів Празької школи і Стуса. У мене було так: на першому курсі захоплюєшся лекціями з давно-руської літератури, приходиш на 2 курс, а лектор вже заарештований за український буржуазний націоналізм. Таке от у мене радянське виховання.
Я вважаю, що батькам можна аналізувати гороскоп їхніх дітей на тему талантів і здібностей, навіть якщо діти проти. Бо якщо батьки мають намір дати дитині освіту, вони платитимуть за освіту великі гроші. Батьки мають право знати, які у дитини таланти та здібності. Мають право знати, які вади та недоліки. Мають право знати, що саме буде даватися дитині легко, а що потрібно свідомо розвивати. Звісна річ, уважні люблячі батьки добре знають свою дитину. Але аналіз гороскопу додатково відкриває такі нюанси і тонкощі, про які ми навіть не здогадуємося.
Часто буває, що яскраво виражена риса людини затьмарює її іншу рису. Наприклад, дитина має явні здібності до математики: її гарні здібності комбінувати та аналізувати помічають всі, про це говорять вчителі. І те, що дитина цікавиться живописом, залишається непомітним для батьків. Вони вважають це не головним і роблять акцент на математиці. Але дитина дорослішає і самостійно шукає себе. І виявляється, що чим старша вона стає, тим більше математика відходить на задній план, а цікавість до мистецтва стає все потужнішою. Цей пошук на матеріалі реального життя може бентежити батьків, руйнуючи їхню уяву про майбутнє дитини. Але у гороскопі дитини з самого початку, від народження вже було чітко видно, що найбільшого фінансового та морального успіху в житті вона може досягти саме у сфері мистецтва, особливо у сфері живопису. І якщо батьки готові поглянути на свою дитину під іншим кутом, то все закінчиться добре. А якщо ні? Я вважаю, що батьки мають використовувати всі можливі способи, щоб краще знати своїх дітей та розуміти їхні прагнення. Це може суттєво знизити ризик обрати хибний напрямок для здійснення кар’єри.
Коли можна починати аналізувати гороскоп дитини? З самого народження. Як це робили тоді, коли астрологія була провідною наукою в університетах Європи.
Я знаю, що в літературознавстві прийнято відокремлювати особистість письменника від написаного ним тексту. Мовляв, пише літературні твори одна субособистість, а робить вибори і вчинки – інша субособистість. Давайте аналізувати твори окремо, а особистість письменника окремо. Але для мене, так сталося, це завжди були нерозривні речі: літературний твір і особистість автора. Я читала, наприклад, вірші, Олександра Блока, і я хотіла знати, коли саме, при яких обставинах особистого життя він це написав. Я розумію, що вірш від цього може втратити свою первинну для мене чарівність. Але для мене важливіша не ілюзорна реальність, створена митцем, а правда життя. Якщо вірш сповнений страждання, я хочу знати про обставини, на тлі яких поет написав це. І я хочу знати, як написання цього вірша позначилося на подальших обставинах. Я хочу навчатися на чужому досвіді. Якщо чийсь вірш, написаний задовго до мого існування, відтворює мої власні переживання, то я хочу знати, що було з автором, як він вчинив, що сталося потім.
Наприклад, Михайло Булгаков написав роман “Майстер та Маргарита”. За великим рахунком, роман навчає: “Ніколи й нічого не просіть! Ніколи й нічого, і особливо у тих, хто сильніший за вас. Самі запропонують і самі все дадуть!” Дуже приваблива ідея! Здається, що так воно насправді і є: світом керує Вища Сила, яка високо цінує шляхетність і винагороджує всіх по їхній вірі та по заслугах. Дуже хочеться взяти це гасло за життєву позицію! Але, так сталося, я людина не схильна вірити на слово, навіть якщо слово прекрасне.
Я захоплювалася “Майстром…” наприкінці 1970-тих, коли навчалася у школі. А на початку 1980-тих, коли навчалася в інституті, читала вже спогади дружини, щоденники та листи самого Майстра – і зникла вся чарівна містичність роману. Все так просто: роман – це спроба письменника підлеститися до Сталіна, щоб отримати його дозвіл на втечу за кордон.
Мені пофортунило з викладачами: цікавим в інституті було все! Але частина моєї натури, яка хотіла вчитися на лікарку, завжди дивилася на літературу як на спосіб, що або підтримує життя, або руйнує його. Тому я вивчала особистість автора в часі й у просторі та його витвори як корисні людині для виживання або ні.
До літератури треба ставитися вкрай серйозно та відповідально. Література – це така ж психотропна речовина, як наркотик. Вона викликає стан ейфорії та залежність. І якщо літературний витвір несе хибну доктрину, людина, що “підсіла” на нього, загине.
Післямова. Я ніколи не була людиною російського культурного простору! Любити російську поезію срібного віку – це геть не те саме, що належати до російської культури. Це речі з різних категорій. Я не знаю, чи могла би змінити культурну належність. Культурологи кажуть, що це у принципі можливо. У моєму випадку мова не йде про зміну культурної належності. Мене виховували у парадигмі культури Західної цивілізації. Так само і російська поезія срібного віку – це породження західної культури. Просто зараз я не можу сприймати ту поезію з такою ж насолодою, як раніше, – емоційно мені це боляче. Розпочавши війну, московити отруїли мені насолоду: коли читаю вірші Гумільова, бачу не космічний простір, а ГУЛАГ.
Котрий день поспіль люди у Фізбуці сваряться між собою через мову. Запитує мене незнайомий мені чоловік. На аватарці він у вишиванці. І у мене з ним купа спільних друзів. Запитує: “Вот я люблю романы Булгакова, в том числе – “украинофобскую” “Белую гвардию”. Что теперь? В эмиграцию? Или, все же, будем несколько терпимее друг к другу?” Я відповіла так, як завжди відповідаю у таких випадках: “Я настільки терпима до любителів Булгакова, що не звертаю на них уваги. Не всі шанувальники Булгакова такі активні, як Лесь Бузина. Тим більше, як бачимо на прикладі життя того пана, тут діє закон Чарльза Дарвіна: всі шанувальники “русского міра” опиняються на маргінесі”.
Я захоплювалася “Майстром та Маргаритою” наприкінці 1970-тих. Тато прочитав і розповів, яка то дотепна штука. В ті роки я навчалася у школі і мені подобався радянський фільм “Дні Турбіних” за романом Булгакова.
Целую ночь соловей нам насвистывал,
Город молчал и молчали дома,
Белой акации гроздья душистые
Ночь напролет нас сводили с ума.
Я взагалі років з 13 була зачарована російською поезією срібного віку. І ця закоханість поширювалася у мене на всю російську літературу. Я читала підряд все російське дореволюційне у пошуках нової, ще невідомої мені чарівності.
Після школи був російський філологічний факультет Кіровоградського педагогічного інституту. Я хотіла до медичного інституту, але батьки в один голос переконали мене: “Ти ж нічого так у світі не любиш, як російську літературу. Нічого так добре не знаєш, як російську лінгвістику”. Дійсно, людина має навчатися тому, що її насправді цікавить.
Коли зараз, на третьому році війни Росії проти України доводиться чути такі запитання: “Вот я тоже люблю романы Булгакова, в том числе – “украинофобскую” “Белую гвардию”. Что теперь? В эмиграцию? Или, все же, будем несколько терпимее друг к другу?” – я розумію, що тут про романи Булгакова людина приплела для краси виразу. Якщо вже говорити про любов, про кохання, про глибокі, а не поверхневі почуття, то не повстає вибір між любов’ю до літературного твору і між необхідністю всіма засобами боронити суверенітет своєї держави. Просто не постає: якщо ти глибоко чуттєва людина, вибір тут однозначний.
Скільки себе пам’ятаю, не могла обійтися без улюблених поетів срібного віку. Я брала книжки і диски з собою у подорожі: до Криму, на Кавказ, до Африки. Але останні три роки я не читаю і не слухаю того. Я просто не можу. Мені занадто боляче.
Восени 2014 я кожного дня слухала щось із улюбленого, хотіла всотати в себе все те наостанок: Арсенія Тарковського, Олександра Вертинського, Володимира Набокова. Якось ввечері я вдягла навушники і кілька разів поспіль прокрутила “Отвяжись, я тебя умоляю, вечер страшен, гул жизни затих” у виконанні Градського. Аж поки не відчула себе знесиленою, спустошеною. І аж тоді я розридалася вголос – потужно й нестримно. Все. Крапка. Те, що підтримувало в мені життя більше трьох десятиріч, перестало працювати на підтримку. Має залишитися в минулому. Можливо, коли відбудеться міжнародний трибунал над людьми російської культури, які активно і пасивно брали участь у злочинах проти України, я знову зможу відчувати насолоду від улюбленої російської поезії. Я того не знаю. А зараз, коли людина запитує мене, що їй робити з тим, що вона любить Булгакова, мені хочеться відповісти: “Страдай честно. Похорони свою любовь и оплачь ее. Другого ответа у меня для тебя нет”.
Дзвінок у двері. На порозі – сусідські діти: Дарина 10 років і Максимус 7. Протягують мені 2 пиріжки і цукерку: “Це вам, бабуся спекла”. Беру з подякою, бабуся ж спекла, треба приймати дарунки.
Дарина дещо збентежено, ховаючи очі долу: “Тьотя Оля, у нас у дворі кажуть що ви, той, археолог, – підводить на мене очі і сміливо прямо запитує, – от ви можете сказати, 20 лютого – це Риби чи що?”
– А хто народився 20 лютого?
Дарина: “Я”.
Проходьте, кажу, сідайте. Відкриваю Альмагест. Серйозно так записую:
– 20 лютого. Який рік? Де саме народилася? О котрій годині?
-Я не знаю, о котрій.
Добре, кажу. І урочисто повідомляю: “Дарино, безсумнівно, ти – Риби!”
Радісно підскочили з дивану і побігли щасливі на двір. На порозі схаменулися, в один голос: “Дякую, дякую!”
Мамуся каже, що я занадто чутлива, що не можна так близько до серця все сприймати. Але я знаю, що мамуся сама все сприймає близько до серця. Я знаю, що вона йшла пішки. Згордувала сісти до того водія двісті-двадцятки, який не зупинився, коли тато біг за ним біля Велмарту. Той водій наздогнав їх, коли вони вийшли біля школи з п’ятисотки. Татусик сів, бо він 2 місяці як після інфаркту, мамуся примусила його сісти. А сама йшла стежиною по снігу, через кладку. Як ходять всі пенсіонери, коли маршрутка не зупиняється на їхню підняту руку. Татусик чекав на свою Свету на останній зупинці, в тій самій маршрутці. “Света, не треба, я йому все пояснив. Света, не треба”. А вона таки прочитала водію лекцію з етики. Вона це вміє – читати лекції, заслужена лікарка республіки, головна терапевтка області, геніальна Світлана Олексіївна. А потім вдома випила додатково свої ліки, щоб знизити тиск. 78 і 75 – це старість. Таких водії маршруток не беруть на зупинках, бо старі мало платять. Мамуся каже, що готова платити, як молода. Але ж вона не може виглядати молодою, водій маршрутки ж не знає, що вона готова платити, як молода. Я розумію водіїв маршруток: у них дружини, діти вдома маленькі, їм потрібні гроші. Вони ненавидять пенсіонерів, бо пенсіонери займають місце в маршрутці, а платять вдвічі менше. Водії маршруток – що то за люди? Та звичайні люди. Слухають шансон, лаються на Порошенка, голосують за пачку гречки. Що з них взяти? А в тому селі, до якого ходить всього одна от та маршрутка, самі старенькі живуть, самі пенсіонери. А за харчами до Велмарту раз на тиждень все одно ж треба вибиратися. І у зворотній бік з торбами теж треба. Мамуся каже, мовляв, не приймай до серця, так влаштований світ. А я приймаю. Я завжди була неслухняна дівчинка.
Коли навчалася у школі, помітила, що дуже легко пишу диктанти, перекази, твори, а на алгебрі та геометрії мій мозок впадає в ступор. Звісна річ, погодилася з батьками, коли порадили мені вивчати філологію, а не медицину. Спочатку в школі з учнями і довго потім у спілкуванні з людьми я бісилася: ну, як людина може не розуміти того, що написане словами, що сказане усно? І лише нещодавно до мене дійшло: люди там само не розуміють слів, як я не розуміла алгебраїчних формул. Це просто недосконалість світу. Я ж приймаю власну слабкість розуму, коли йдеться про алгебру, геометрію, фізику, хімію. То маю приймати і чужу слабкість розуму, коли йдеться про вербальні й невербальні трансляції.
Розмовляли з мамусею про жіночу долю. Мамуся каже, що в часи її молодості була поширена така думка: якщо жінка нездатна навчатися та робити кар’єру, то їй залишається лише заміж. Воно, мамуся каже, так і називалося: “інститут заміж”. Але ж зараз, дійшли ми з мамусею висновку, дурних чоловіків поменшало – мало хто хоче за дружину нікчемну дурепу. А жінки, не здатні навчатися і творити, не можуть із тим змиритися: “Якщо ти справжній чоловік, то маєш прагнути одружитися саме зі мною, бо це ж я справжня жінка, а не якась там вчена з не купленим дипломом або майстриня з власним бізнесом”.
Ще ми з мамусею дійшли згоди у тому, що партнера шукати потрібно: пробувати будувати стосунки з одним, другим, третім, поки не знайдеш підходящого. Але шукати теж потрібно з розумом. Якщо ви весь час обираєте з одного й того середовища, то ви по суті просто міняєте імена і анатомічні особливості, а за змістом партнер залишається той самий. Якщо вже шукати нового, то треба шукати в іншому середовищі. От, наприклад, я. Спочатку був етнічний росіянин із середовища військових пілотів із середньою освітою. “Первим делам-первим делам самальоти, ну, а девушкі, а девушкі патом”. Совкові цінності й манери НКВДіста. Потім був є*в*рей-ювелір без освіти, але, здається, з якимись дипломами. “День такой хороший, і старушкі крошат хлебний мякіш сізим голубям”. Зараз дивилася допит Януковоща з Ростову – господи, якого немає, єта же вот єта вот фсьо! Все те, що мені спочатку видавалося таким оригінальним та креативним в моєму золотому є*в*реї, на шостому році спільного життя виявилося просто спільною рисою всіх тих, хто належить до того ж приблатньонного середовища, що і наш двічі урка, отримавший гетьманську булаву. Просто до знайомства з моїм є*в*реєм те середовище ніколи ніде мені не зустрічалося, ніколи ніде не перетиналися наші світи. Потім був малорос-аграрій зі справжньою вищою освітою, але при тому з міфологічною свідомістю. “І упасть, опальонним звездой по імені Сонце”. Середовище – містики-харизматики з найрізноманітнішими захопленнями. Православні попи-розстриги і православні віруючі, будисти, екстрасенси, цілителі, ворожбити на рунах, нумерологи, астрологи, агні-йоги, зороастрійці – загалом авантюристи всіх мастей і просто тихо помішані. А потім я зустріла справжнього інженера зі справжнім червоним дипломом механічного факультету КІІЦА. “Я вважав би, що ти тиха ніч без зірок, але сяють твої ясні очі”. Де я зустріла його, в якому середовищі? Можна сказати, в тому середовищі, в якому народилася, в якому пройшло моє дитинство і юність: люди з реальною вищою освітою – справжні майстри свого діла. Треба віддати належне моїй мамусі, вона не завжди була рада моїм партнерським стосункам, але завжди намагалася знайти в них щось добре для мене. А я, в свою чергу, не грузила мамусю жахливими подробицями мого життя. Це вже зараз ми можемо все легко й відверто обговорювати, жартуючи з найдраматичніших сторінок нашої спільної біографії. Бо ми обидві вже в тому віці, коли ті, кого ми колисали на руках, живуть четвертий десяток.
Тож, якщо перебираєте партнерами у пошуках “свого”, нехай вам пощастить у ваших пошуках! І нехай ваша мамуся буде з вами.
Коли хтось каже, що не розуміє мого вкрай негативного ставлення до московитів, я розумію, що людина або цілком неосвічена (не знає історії, не мислить логічно, не вміє робити висновків та узагальнень), або вона є людиною тієї самої московитської культури. А суть тієї культури у тому, що верхівка, що править, спирається на цілковито слухняне населення, щоб будувати московитську імперію. А будується вона виключно на принципі пограбування та геноциду. Я не можу ставитися позитивно до тих людей, бо вони винищують саме мій народ і грабують саме нас. А той, хто мене не розуміє, має визначитися, хто він: або неосвічена тупоголова людина – або на боці ворога.
Останній російський імператор був заможною людиною. І він був наділений необмеженою владою. Але якою мала бути його самооцінка, якщо він керувався у своїх виборах і вчинках порадами неосвіченого немитого довбня, що виповз із нетрів неосяжної російської дикості? І чим всі ці вибори та вчинки закінчилися і для того довбня, і для імператора, і для його родини, і для всієї держави, якою він керував? Так отож. Самооцінка дорожча за гроші і владу. Якщо вона неадекватно низька, поведінка людини несумісна з життям. Так само і з завищеною самооцінкою.