Про інтелектуальну якість суспільства

У 1984 Тамара Іванівна Жаркіх, перед тим як зайти до аудиторії читати чергову лекцію курсу ситаксису, глибоко зітхала і казала (я знаю, мені лаборант переказував): “Ну, час мені до моїх вершників без голови”. Після закінчення інституту, коли я пішла працювати до школи, мені здавалося, що я найгірша вчителька в школі: нічого не знаю, нічого не вмію. Потім ще довго здавалося, що я найгірша громадянка в країні: нічого не тямлю у політиці, погано знаюся на історії та філософії. Роки минали, і я почала підозрювати те, про що напевне знала Тамара Іванівна Жаркіх – моя старенька куратор, професор лінгвістики: навколо самі вершники без голови за нечастим виключенням. І це нормально. Серед 90 студентів філології лише кілька отримали автоматом залік із лінгвістичного аналізу тексту. Лише кілька могли самотужки намалювати схему толстовського складнопідрядного і складносурядного речення. То з якого дива після отримання диплому про вищу освіту всі ці люди обов’язково будуть знатися на мистецтві тонкощів та вміти вибудовувати довгі логічні ланцюги?

Коментарів немає

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*
*