Астрологиня Ольга Іванець

Астрологічні консультації

Все ли в СССР были “советскими людьми”?

Когда обговаривают на нашем местном уровне тему переименования Кировограда, часто сталкиваюсь с тем, что люди возмущаются: “За что же вы так ненавидите СССР? Ведь вы родились в СССР, там вам дали бесплатное образование! Вы же были советским человеком!” А кто вам сказал, что в СССР все были “советскими людьми”? В январе 2014 журнал «Гефтер» опубликовал запись беседы с Ольгой Седаковой о «второй культуре» 1970-х годов – разговор о том, что происходило в «глухие годы» в высокой культуре сопротивления, как изменился язык культуры. Можно найти эту запись в Интернете.

Журналистка: – А кто для вас был образцовым советским человеком?

Ольга Седакова: – Типичным, скорее, советским человеком. Почти все, надо сказать, в той или другой степени. С кем что-то произошло всерьез, проснувшийся человек уже не был этим типичным советским человеком. У кого был вкус. Типичный советский человек вкусом не обладал. В среде, где сопротивление советскому нарастало и уже доходило до фобии, слово «советский» звучало страшно и оскорбительно даже, научились отличать во всем советское и несоветское. Даже, например, в игре пианиста и скрипача: вот это советский звук, а это несоветский. Вот этот пейзаж написан по-советски, а этот – не по-советски. Это в каком-то смысле почти мистическое чутье, но оно было одно и то же и у нас, и у цензуры.

Судя по тому, что, будучи школьницей, я скрывала от моих родителей, убежденных коммунистов, мои тетради с переписанными стихами авторов “серебряного века”, я уже в 13 лет осознавала, что люблю что-то такое, что советскому человеку любить нельзя. На первом курсе института швейцар на входе регулярно делал мне замечания: “В джинсах запрещено!” – судя по этим замечаниям, я одевалась не как советский человек. Осенью на третьем курсе куратор сообщила мне возмущенно: “Нужно еще выяснить, как вы с такими взглядами пробрались в институт!”. Мне было не очень понятно, о каких конкретно из моих взглядов идет речь, но хорошо было понятно, что в целом мои взгляды не соответствуют кодексу советского человека – строителя коммунизма. Ах, да, вот еще: в раннем детстве я любила сортировать открытки, иакая у меня была игра. Бабушка хранила все открытки, которые ей присылали. Там были немецкие трофейные со времен войны, были литовские – до 1956 семья моей мамы жила в Литве, были советские. И у меня были все эти окрытки разложены по коробкам по категориям: сногсшибательные, красивые, интересные, уродские. И вот в коробке “уродские” хранились типичные образцы советской эстетики. Так что да, я никогда и не была “советским человеком”.

“Нехай у мене сарай згорить, аби у сусіда корова здохла”

– А от цікаво: “про сусіда” це наше радянське минуле до цього привчило, чи то наша національна особливість?

– Восени 2005 злетіли ми з чоловіком з дороги на узбіччя, бо вчасно не перевзули автівку в зимову гуму. Не встигли оговтатися, як вже бігли до нас з дороги водії на допомогу. Хтось перекрив дорогу з обох кінців, а вантажівка зачепила нас тросом і витягла з рілля. Переконавшись, що з нами все нормально, всі поїхали по своїх справах. Коли б нашою національною рисою було би радіти біді сусіда, ми би спостерігали, як радісно дивляться на нас зі своїх автівок співгромадяни, не збавляючи швидкості. Але за своє життя я такого ніколи не бачила в Україні. А от у Підмосков’ї, де була лише раз у житті, зі мною саме це і трапилося: Загрузли в снігу серед якоїсь дороги посеред приватного сектору. Автівки спокійно проїжджали повз. Врешті я пішла попросити лопату до першого ліпшого будинку. Вийшов чоловік. Сказав, що не може мені дати лопати. А я сказала: “Я впервые в Подмосковье. И я удивлена: вот если бы такое в Украине со мной случилось, мою машину бы уже откапывали всем селом”. Повернулася і пішла геть. І тут сталосі диво: чувак мене покликав. Озираюся: мовчки стоїть, протягає лопату. Національна риса, ага. Коли я захищаю Україну, я знаю, що і від чого я захищаю.

Про “зубожіння”

Щоб ви знали, радянська людина не вбачала в пустому шинквасу нічого особливого. Ніхто не волав про зубожіння. Навпаки, всі були цілком вдоволені життям. Зараз, коли в супермаркетах прилавки повні таких речей, які радянська людина не могла собі ні уявити у найсміливіших фантазіях, ні побачити уві сні, радянська людина як ніколи відчуває себе абсолютно бідною. Чому так? Бо для радянської людини не було бідою, коли нема чого їсти, крім гнилої картоплі та сірої квашеної капусти. Справжня біда – це коли дізнався, що у сусіда звідкись взялися шпроти: побачив із вікна у смітниковому відрі порожню жерстянку. Ви не можете собі уявити масштаби сьогоднішньої біди радянської людини, коли вона на касі супермаркету спостерігає кошик із закупами людини нерадянської. Ось чому міф про зубожілих українців сьогодні такий популярний: надто багато радянських людей у Вільній незалежній Україні без м”№;%?ів і комуністів. Якщо їм зараз показати ці типові для 1980-тих років фото радянської дійсності, вони скажуть, що не було такого, що всього було вдосталь, що це фейкові фото. Вони дійсно пам’ятають, що у них всього було вдосталь, маючи на увазі, що вдосталь було гнилої картоплі, і завжди можна було напекти пиріжків з вермішеллю.

Дарунки св. Миколая

Сьогодні отримала в приват передноворічне привітання із побажаннями.

“Я бажаю вам у Новому році красиві черевички”. Вочевидь, мої броги цій людині не подобаються.

“хорошого сексу”. Людина каже, що у мене поганий секс.

“мінус 10 кг”. У мене навіть і 1 зайвого немає, а людина каже, що я гладка.

“коханого чоловіка”. Людина вважає, що я не кохаю свого чоловіка.

“гарні груди”. Тренажерний зал, стрейчинг, масаж, збалансоване харчування і мінімум часу у бюстгальтері – вони не можуть не бути гарними. А людина каже, що негарні.

“зморшок тільки від сміху”. Людина вважає, що я погано виглядаю і мало сміюся.

“шикарний загар”. Людина вважає, що я не маю грошей на солярій.

“американську посмішку”. Людина вважає, що у мене погана посмішка.

“джинси, що сидять ідеально”. Людина вважає, що я потворно виглядаю у своїх джинсах.

“офігенну сумочку з грошима в ній”. Вочевидь, мої сумочки видаються людині простенькими й дешевими.

“і вихідні на теплих островах”. Людина натякає, що мені час відпочити.

“щирих компліментів”. Людина вважає, що люди роблять мені компліменти не щиро.

“полюбити себе й поставити в центр всесвіту”. Людина вважає, що я себе не люблю і страждаю на комплекс меншовартості.

Що я думаю про цю подію? Я думаю, що це св. Миколай подав мені знак: “Ти маєш, нарешті, вести блог про мистецтво спілкування!”

Про локальні й глобальні стреси

Olha Zasteba: -А які у вас способи терапії позбавлення стресів? У мене от щось створити: чи то текст, чи то полотно…

Ольга Іванець: -То локальні стреси, вони корисні для організму. Не слід їх уникати. Рефлексую, як зазвичай: щоденник, есеї, розмови (з тобою, Ольцю, в тому числі – дуже важливо). А от глобальний стрес, викликаний ударом по життєвій позиції, по системі цінностей, – це дуже серйозно, тут рефлексії можуть виявитися безсилі. Якщо за два-три тижні душевна рівновага не відновиться, тре йти по допомогу до фахівця.

Olha Zasteba: – Olga Ivanets так-так, абсолютно згодна, що локальних і нема як уникнути, але можна вийти з них скоріше та не впасти у депресію. ? ❤️
Дякую, що поділилася!!!!

Ольга Іванець: – Olha Zasteba Так отож. Якщо не рефлексувати (правильно переживати) локальні стреси, вони переходять у глобальні.

Olha Zasteba: – Olga Ivanets мені стало сьогодні зранку так це цікаво: що роблять друзі по фб із цим. Ще й віршик доречний знайшовся.

Ольга Іванець: – Olha Zasteba Мені теж цікаво. Бо часто бачу, що люди уникають будь-яких стресів, постійно намагаються робити вигляд, що у них все гаразд. Так, ніби відсутність напруги є ознакою хорошої людини і гарного життя. Дуже багато невротиків навколо.

Olha Zasteba: – Olga Ivanets отож бо, що роблять вигляд: про погане не говорять, усміхаються, про негатив і чути не хочуть… і виходить якась пунктирна картинка…

Ольга Іванець: – Olha Zasteba Але ж мова тіла ніколи не бреше: видно, що людина в стресі, але чи то не усвідомлює того, чи то неадекватно те переживає.

Спогад на Фейсбуці

Ольга Іванець
17 грудня 2012 р. ·
РАЗМЫШЛЕНИЯ У НЕПАРАДНОГО ПОДЪЕЗДА
Я ненавидела еду в детстве. Мое прекрасное существование в мире бабочек, пауков и стрекоз, флоксов, цикламенов и роз, крапивы, кустов крыжовника, стволов черешен, занавешенных диким виноградом балясин беседки, кудрявого ковра спорыша прерывалось досадным пребыванием за обеденным столом. «Не выйдешь из-за стола, пока не съешь!»
Часы бдения над тарелкой куриного супу в сосредоточении на узорах, образованных жировыми кругами на его поверхности, не прошли бесплодно: именно там, в кухне моего детства сформировалась моя личная философия персоноцентриста, ненавидящего всякое подавление личности и любое проявление неуважения к частной собственности. «Делает, что хочет!» – возмущенный возглас бабушки, восторженный хмык дедушки, завистливый стон мамы, торжествующий полушепот папы.
У меня вообще не было аппетита лет до 15. У меня могла разболеться голова, начаться тошнота, и я знала, что просто нужно поесть, что я голодна. Но ничто из еды никогда не вызывало у меня чувства радостного предвкушения наслаждения. Я и теперь радуюсь от еды крайне редко. Ем так, словно заправляю автомобиль: быстро, сосредоточенно, вовремя и полезно. Вот сейчас думаю, что из еды вызывает у меня приятные ощущения. Теплая осень, Париж, свежайшие устрицы и шабли. Можно бесконечно долго сидеть в интерьере модерн, смотреть на прохожих, флиртовать с любимым мужчиной… Зимний день во Львове, крохотная цукерня в лабиринтах Старого миста, виденська кава и велычезный шматок «Моцарту». Друзи, з якымы можна мовчати про що завгодно, сниг за викном, де свитло поступово набувае видтинкив сирого, а потим стае неймовирно сыним, элекртычно сыним на якусь мить, и ты вже бачыш велычезни били пластивци, що коять свий танок у жовтому свитли фонаря… Вечер на берегу Аденского залива, рыба, запеченная в земляной печи, на столе – плошки с медом и красным жгучим перцем, воздух, плотный на ощупь от ароматов мирта, сандала, смолы ливанского кедра. «Мадам сегодня не ужинает?» – молодой сексапильный красавец, сверкая демоническим карим оком необъезженного скакуна… Уличное кафе, Индокитай, маленькие стульчики, сидишь, как на корточках, рядом дремлет курильщик опиума, в воге кипят круглые пирожки, над моей миской с лапшой поднимается водяным драконом тонкая струйка пара… Или пивная в моравских горах, черное пиво, голонка с пылу-с жару, сырой дух грибов и дерева, туман, очертания каменного стража на вершине…

Я редко готовлю сама. Особенно в Украине:

Роскошны вы, хлеба заповедные
Родимых нив,—
Цветут, растут колосья наливные,
А я чуть жив!
Ах, странно так я создан небесами,
Таков мой рок,
Что хлеб полей, возделанных рабами,
Нейдёт мне впрок!

Когда я одна, я ем в кафе. Или покупаю себе зеленый горошек из банки и свежую ветчину.

17 грудня 2018: Так ось що я вам скажу друзі… Після втечі януковичів із подивом зазначаю: у себе в місті я їм із такою ж насолодою, як колись в Парижі. “Ну, и что тебе дал твой Майдан?” Господи, він дав мені радість життя, насолоду від простих речей – від їжі.

З Галею про філософію

Галина Босько: “Пару дней назад я случайно попала на конференцию, на которой рассказывали о подверженности поэтов депрессиям и суициду. Факт. Просто они очень тонко чувствуют и им иногда больно принимать жуткое несовершенство мира. Меня там спросили «кто ты?», я ответила, что я исследователь. Так вот, продолжаю своё исследование любви. О глазах и любящем взгляде. Любовь видит глубже, она видит тебя. Последние полгода я испытала много боли и только сейчас даю себе ответ почему. Из-за острой необходимости в самоидентификации, которая приходит, когда на тебя смотрят в любом состоянии и видят тебя истинного. Я это называю – возрождающий взгляд любви. Мой тонкий поэт будто потерялся, смотрит вглубь, ищет себя. Но полностью не может обрести, ведь так хочет увидеть этот любящий понимающий взгляд. Я испытываю дискомфорт, страдание, когда никто не смотрит на меня, видя суть, заглядывая вглубь. Я могу убеждать себя, что самодостаточна, но я уже была в себе, поэтому быть не в себе очень неуютно на всех уровнях. Протестует каждая клеточка. Если бы по-новому открыться любви, тоньше, тоньше, тише начать слушать других, думать о других, но проникая в саму суть, никого ни с кем не сравнивая, понимая самобытность каждого, не считая себя выше или ниже. Быть бы снова просто человеком, понимая что каждый лишь человек и его чувства, внутренние переживания, виденье мира – это его особенность. Искренне сочувствовать, вдохновлять и помогать найти выход тем, кто потерял надежду, вселять веру в себя. Давайте выйдем наружу, станем детьми, позволим этому случиться себе и другим… Как бы не было трудно все принять, как бы ни трудно было вновь обрести себя, я наблюдаю все, я слушаю, что происходит внутри, что горит и светит сквозь глухую и звонкую боль в душе. Да мне бывает больно. За людей, за себя и за весь мир. Ну и что. Это правда. Я это ощущаю и вывожу наружу своей правдой. Если вы чувствуете боль, в первую очередь признайтесь в этом себе и найдите причины. Так бывает, у всех. Больнее всего тем людям, которые обрели любовь и потеряли. Их души будто бы блуждают. Их нужно крепко здесь держать любовью, чтобы не сорвались с петель. Чтобы дошли до конца.

Ольга Іванець: – Галь, замени в тексте слово “ми” на “я”.

Галина Босько: – Олечка, знаю, что статья сырая и корявая. Это бы начальный вариант. Я уже переделала. Если увидешь ещё что-то, пиши. Я каждую статью или поэзию редактирую раз 100))

Ольга Іванець: – Галина Босько Смотри, совсем другой смісл приобретает текст: “Если бы я открылась любви, тоньше, тоньше, тише начала слушать других, думать о других, никого ни с кем не сравнивая, понимая самобытность каждого, не считала себя выше потому что у меня развитей интеллект или больше достижений. Если бы я была просто человеком, понимая что каждый лишь человек и его чувства и внутренние переживания – это его особенность. Если бы я могла искренне сочувствовать, вдохновлять и помогать найти выход тем, кто потерял надежду, вселять веру в себя. Если бы я перестала быть эгоисткой и вышла наружу, сблизилась, стала ребенком, позволила этому случиться себе и другим… Это боль моей души”. Многие могли бі читать єто текст, как молитву.

Галина Босько: – Ольга Иванец но тогда каждый должен, читая, обращаться к самому себе, а я обращаюсь ко всем, в том числе и к себе.

Ольга Іванець: – Галина Босько Нет, простош ті стремишься разделить тяжесть своего мироощущения с другими, разделить свое недовольство собой с нами, другими, переложить на нас, других, часть своей вині и ответственности. И єто “мі” делает тебя слабой, ничтожной. А вот когда вместо мі звучит “я”, то мі видим сильного отважного человека – и возникает чувство сопричастности, узнавания себя, слабого и виноватого, и становится яснім віход из єтой слабости: скаже себе правду про себя, возьми на себя ответственность. И тогда текст – не нітье, не плачь по себе, оставленному Богом, а молитва, способная біть услішанной.

Галина Босько: – Ольга Иванец я все же обращаюсь не только к себе и своим несовершенствам, я вижу много несовершенств в других людях. Я не перекладываю ничего. Я просто вижу, что люди разучились любить. И мне хочется, чтобы каждый спросил себя, а любит ли он других так же как себя, а пытался ли он докопаться до сути, понять другого, как себя. А делать это или нет – выбор каждого. Мне лишь только хотелось бы, чтоб люди были друг другу ближе, чтобы было больше любви и понимания.

Ольга Іванець: – Галина Босько Галя, вот єто психологическая проекція недовольства собой на других: ” я вижу много несовершенств в других людях”. Обічно она візівает разніе чувства, но не сочувствие: раздражение, жалость, равнодушие, желание держаться от такого человека подальше. У некоторіх візівает стремление манипулировать таким человеком, используя его неуверенность в себе.

Галина Босько: – Ольга Иванец я вижу в людях не только несовершенства. Был период, когда я видела в них внутренних детей.

Ольга Іванець: – Галина Босько Єто тоже проекция. Ти назвала только то о себе, за что тебе не стідно. А остальное, постідное, попіталась разделить со всеми. А не надо єтого.

Галина Босько: – Ольга Иванец это не так. Люди несовершенны и это факт. Попробуй это опровергнуть.

Ольга Іванець: – Галина Босько Да, люди несовершенні. Єто всем известно. И єто естественно, нормально. И честніе по отношению к себе спокойно єто принимают. А вот когда человек ни о чем не может думать, кроме как о том, что люди ужасно, оскорбительно несовершенні, єто …Переглянути більше

Ольга Іванець: – Да, люди несовершенні. Єто всем известно. И єто естественно, нормально. И честніе по отношению к себе спокойно єто принимают. А вот когда человек ни о чем не может думать, кроме как о том, что люди ужасно, оскорбительно несовершенні, єто ознапчает только одно: он нечестен с самим собой – вместо того, чтобі признаться себе в собственніх несовершенствах и начать самосовершенствоваться, он берется яростно обличать несовершенство других. Єтот механизм тебе людой первокурсник факультета психологии распедалит.

Галина Босько: – Ольга Иванец я как раз признаюсь. я признаюсь и работаю, усердно))) и вообще статья не об этом. Статья о сочувствии, о взгляде вглубь. Ты лучше скажи что ты думаешь по этому поводу. На тебя так часто смотрят? А ещё кажется я поняла в чем недоработка моей статьи. Завтра перепишу. Целую в макушечку.

Ольга Іванець: – Галина Босько “и вообще статья не об этом. Статья о сочувствии, о взгляде вглубь. Ты лучше скажи что ты думаешь по этому поводу. На тебя так часто смотрят?” ———- Я поняла, что ті хочешь, чтобі люди смотрели вглубь тебя. Я вот всегда смотрю вглубь тебя, и говорю с тобою не формально, а сущностно. Ті ото чувствуешь? Ті єто понимаешь? Ті єто ценишь вісоко? Ті хочешь, чтобі тебе сочувствовали. Я тебе сочувствую: вот прочитала твое єссе, вступила в диалог с тобою, терпеливо об’ясняю тебе про особенности твоей картині мира. И по твоим комментам я вижу, что тебе сочувствие в таком виде не нужно, тебе нужно иное проявление сочувствия. Вот если бі я дала тебе денег, накормила, подарила одежду, смартфон, сидела бі с твоим сіном, пока ті ходишь тусовать с поєтами, – вот єто біло бі правильное сочувствие, не так ли? Ті спрашивавешь, часто ли смотрят на меня люди с сочувствием? Если под сочувствием понимать сущностное общение, а не формальное, то єто я задаю модальность общения, а не другие: со своими читателями, учениками, клиентами, друзьями, родніми, близкими, оппонентами, открітіми врагами я всегда общаюсь сущностно, иногда я сущностно общаюсь с незнакоміми людьми, если они візвали у меня интерес. Но я всегда могу по собственной воле переключить сущностную моджальность на формальную. Я вісоко ценю сущностное общение, но не пренебрегаю и формальнім, когда оно уместно. Часто ли смотрят на меня с сочувствием? Я не знаю о тех, хто воспринимает меня сущностно, но при єтом никак не дает мне єтого понять. Иногда я получаю письма в таком духе: “Такая-то ваша статья изменила мою жизнь в таком-то году”, – и тут я понимаю, что человек когда-то посмотрел на меня с сочувствием, но я об єтом не знала.

Виктория Кононенко: – Каждый из нас привлекает к себе то, что заслуживает его душа и мировозрение. Только внутренне счастливый человек, с устойчивыми внутренними ценностями может привлечь в свою жизнь гармоничное взаимопонимание и осознанную любовь. Я – отражение того, что меня окружает и наоборот, меняя себя и свои внутренние ориентиры – я меняю свою действительность. Только от меня зависит мое настоящее и будущее, только от моего восприятия зависит картинка моего прошлого.

Ольга Іванець: – “Каждый из нас привлекает к себе то, что заслуживает его душа и мировозрение”. —– Вот сразу видно, что ві прихожанка православной церкви московского патриархата. Єто их парадигма. У них население любой страні, кроме московщині, всегда виновато в происходящих на их территории природніх катаклизмах.

Виктория Кононенко: – Я в церковь не хожу) плохо это или хорошо ?? выше изложила лишь своё видение мира, не более. Как бы банально это не звучало, но «каждый кузнец своего счастья».

Ольга Іванець: – Виктория Кононенко «каждый кузнец своего счастья» —– А єта теза из советской культурной парадигмі.

Виктория Кононенко: – Возможно)) но это не говорит о том, что она не имеет место быть и отражать мировозрение. Я за свободу личности, самостоятельность и веру в собственные силы. Проще всего сетовать на непреодолимые обстоятельства, судьбу или звезды. В то время, как каждый твой шаг, приближает или отдаляет тебя от желаемой действительности.

Ольга Іванець: – Виктория Кононенко Сейчас в Украине большой запрос на философию. И єто видно из ваших комментариев в том числе. Могу поделиться он-лайн ресурсами – настоящая философия.

Виктория Кононенко: – Ольга Иванец я давно прошла период самокопания, самопознания и прочих «интересностей» ?? Галя, подруга из моего детства) лишь, поэтому делюсь своим восприятием!

Ольга Іванець: – Виктория Кононенко То есть, достигли полноті – запроса на философию у вас нет. Ну, ладно.

Виктория Кононенко: – Ольга Иванец благодарю ?? за диалог)) Ваши комментарии к Галиной публикации откликаются ??

Ольга Іванець: – Виктория Кононенко Очень приятно, спасибо.

Галина Босько: – Дівчатка, ну я зрозуміла, що є справді небайдужі до моїх думок люди. Дякую вам. Я такі речі дуже ціную. Мабуть я просто не помічала, що усе ж є ті, котрі дивляться в глибину мене. І після написання цієї статті мене й дійсно почали оточувати такі люди. Я насправді ціную це. Ціную кожен найменший прояв любові. Відтепер цінуватиму ще більше.

Ольга Іванець: – Галина Босько Жаль, что ті удалила свои комменті – испортила диалог. Нас читают. А ті испортила диалог. И первоначальній текст не надо біло трогать здесь, надо біло другой написать. Вот черт. Я от тебя, если честно, не ожидала. Все-таки я неадекватно вісоко тебя оцениваю )))

Галина Босько: – Ольга Иванец я вроде ничего не удаляла.

Ольга Іванець: – Галина Босько Твой комент: “это не так. Люди несовершенны и это факт. Попробуй это опровергнуть”. И сразу за ним біл следующий твой комент, длинній, внем біло вот єто предложение: “А ещё печальней то, что многие даже не признаются себе в своих не совершенствах и не работают над собой”. Пропал куда-то. И после моего коммента: “Єто тоже проекция”, – біл твой комент, которій тоже исчез.

Галина Босько: – Ольга Иванец я его добавила, прочла и сразу удалила. Он мне показался слишком несовершенным.

Ольга Іванець: – Галина Босько Вот. А ведь я ответила на єти коменті. И диалог утратил цельность, испорчен.

Галина Босько: – А второй…. Продублировался, я удалила второй, а теперь тоже вижу, что удалились оба.

Ольга Іванець: – Галина Босько Єто все равно что віпилять бриллианті из уже готовой броши. Варварство.

Галина Босько: – Олечка, я даже не подозревала что кто-то так внимателен к моим комментам. Это просто чудо какое-то. Фейсбучная магия.

Ольга Іванець: – Галина Босько Что значит “не подозревала”? Я же прямім текстом сказала тебе, что веду с тобой сущностній диалог. Ну, и во время диалога мне позвонила читательница нашего диалога и сказала, как ей важно следить за нашей беседой.

Галина Босько: – Ольга Иванец я писала это на работе, поэтому отвлекалась. Твои диалоги я внимательно прочла уже сегодня утром. А так раз пять пыталась прочесть, но постоянно что-то отвлекало. Простите ради Бога, дорогие ценные читатели. И Олюся.

Ольга Іванець: – Галина Босько Ті не замечаешь, как ломаешь красивіе вещи: диалоги, отношения. А потом вопишь на весь мир: “АААА!!!! Люди несовершенніе! Никто меня не поддерживает, никто не любит!!!!” Ті просто не видишь людей, видишь только себя.

Галина Босько: – Ольга Иванец В твоих словах столько неравнодушия. Благодарю тебя, дорогая. Мой внутренний ребёнок удовлетворён.

Ольга Іванець: – Галина Босько Никакой твоей личной заслуги в моем неравнодушии нет. Просто я неравнодушній человек в принципе. Ті попросилась в друзья. Теперь я вижу в ленте твои пості, некоторіе читаю. Вчера твой текст и ужасная картинка к нему біли таким контрастом по отношению к тому духовному под’ему, которій переживали все мі, граждане Украині, что мне захотелось дать тебе возможность приобищться к нам, почувствовать единение вокруг вісокой идеи. Тем более, что в тексте ті взівала о духовной помощи. Ті думаешь, мир отгородился от тебя стеной. Но єто твой взгляд изнутри того непроницаемого прозрачного колпака, под которій ті сама влезла. “Слабій человек – єто тот, на которого без толку можно потратить сколько угодно сил” (Авессалом Подводній).

Галина Босько: – Ольга Иванец я не слабая. Просто возможно переживаю не то, что другие.

Ольга Іванець: – Галина Босько Ой, да спесь и самодовольство переживает все население РФ и оч большая часть населения Украині. И єти чувства как раз и есть следствием слабости.

Галина Босько: – Ольга Иванец в любом случае вся эта движуха привела к тому, что я поняла, что я уж точно не одна. Кроме твоих не всегда понятных мне, но все же трепетных ответов, я услышала извне от людей много хороших слов. На меня обвалилась лавина добра и неравнодушия. Никто не один. Бог все видит и слышит, кем бы или чем он не был.

Ольга Іванець: – Галина Босько Я знаю, что ті затеваешь самопрезентацию с одной целью – получить от людей много хороших слов в свой адрес, всякого добра и неравнодушия. Я же, комментируя твое самовіражение, писала лишь для того, чтобі читатель незаметно для себя начал думать.

Про міркування “простого народу” про державу

Олексій Приймак: – Правильно й роблять що вимагають. А інакше навіщо держава? Тоді розпустити її і жити як раніш – громадою, общиною, плем’ям, але незрозуміло куди кошти не оддавать, а лишать собі. Я про те що нічого захищати таке утворення, яке не здібне виконати взяті на себе зобов’язання. Тоді питання – з якого ляду ми мусимо в такому випадкові платить податки?

Ольга Іванець: – Олексій Приймак Та ясно, що ви всю цю нелогічну маячню пишите з метою самовиправдання, ви ж податки не полатите і не збираєтеся. І готові зруйнувати державу лише для того, щоб податки не платити. Але на місце зруйнованої слабкої держави завжди приходить диктатура. Диктатура – це коли всі платять податки, і половина населення працює у концаборах, а половина – не в таборах, потім вони міняються місцями. Саме такою державою був СРСР. А таких, як ви, що закликали валити державу, просто розстрілювали без суду і слідства. Тож, знайдіть, будь ласка, інший спосіб самогубства – не за мій рахунок, мені держава потрібна, щоб жити.

Про здатність самостійно обирати

Сніданок. Дитина (Сашка) ретельно виколупала із горгондзоли всю плісняву. Бо пліснява їй подобається, а “оці краєчки” ні. Згадалося, як інша моя дитина (Віктор) отримала настанову від доктора лінгвістики (мого друга), що запросив нас в гості, щоб подивитися особисто на особливості індивідууму. Бо треба ж знати, чого очікувати від майбутнього студента. Хто зна, може це потенційний видатний науковець чи бізнесмен.

“Вікторе, пригощайтеся!” – жестом долоні запрошує взяти тістечко з тарелі, що посередині столу. Віктор простягає руку і акуратно бере шматочок, що лежить до нього ближче за інші. Віктор не знає про цей психологічний тест.

– Вікторе, чому ви обрали саме цей шматок торта?

– Ну, мабуть, тому що він ближчий, – ніяково посміхається Віктор.

– О, Вікторе, – хитає головою доктор лінгвістики, – в житті треба обирати лише найкраще, а не те, що просто ближче лежить.

Олександра, звісно, теж нічого про цей тест не знає. Просто обирає те, що їй подобається. Навіть якщо для цього треба виколупувати блакитну плісняву з цілого шмату сиру.

Діти можуть виховуватися в одних і тих самих умовах, але неможливо виховати в дитині здатність самостійно правильно обирати, самостійно правильно приймати важливе рішення, здатність бути особистістю. Ці здатності якимось дивним чином людина виховує в собі сама, з власної волі.

Про нездатність розуміти написане

Віталій Портников
7 грудня о 14:18
“Коли черговий російський правитель вирішить повернути Крим Україні заради нормалізації відносин із Заходом і “вічної дружби з братською країною”, комуністів, якщо вони ще будуть існувати до того часу, будуть розганяти нагайками, а інших незгодних – “пакувати” в автозаки. Рейтинг правителя в день передачі Криму Україні злетить до небес, і радісний плач на мітингу в Москві зіллється в загальному хорі з радісним плачем у вільному українському Севастополі. Як добре! Як правильно!
З круглими від подиву очима ходитимуть на цьому мітингу національного єднання тільки іноземні журналісти, які намагатимуться зрозуміти, від чого це раптом така радість. Але почують у відповідь повсякчасне: “зате у нас дружба з улюбленою Україною”, “зате у нас – інвестиції”, “ви – провокатор”, “Росія – щедра душа”.
І найголовніше – “Крим – не наш!”.

Ольга Іванець у себе на сторінці ФБ: “Пояснюю допитливому читачеві, про що стаття Віталія Портникова. Стаття про те, що у населення російської держави немає власної думки: населення це завжди або мовчить – або суцільно схвалює все, що говорить правитель. Схвалює з однаковою запопадливістю прямо протилежні твердження свого правителя: вчора схвалювали одне – завтра схвалять прямо протилежне. Це стаття про психологію російського обивателя, що сформувалася історично в умовах деспотії азійського типу, чим є державний устрій московщини. Стаття про “безумное молчание народа, не смеющего говорить правду своим царям”, як зазначив Едвард Радзинский”.

Роман Мартинюк: – Так не буде ніколи. Ви свідомо пишете неправду.

Віталій Портников: – Роман Мартинюк можна дізнатися чому не буде :)))))?

Роман Мартинюк: Віталій Портников ви на рівні підсвідомості намагаєтесь донести українцям думку, що путіну (або наступному путіну) можна вірити. Особливо цинічно виглядає це сьогодні, коли путін (+інші) ліплять з порошенка ворога #1. І це напередодні президентських виборів після 5 крайніх років, коли умовний путін почувається в Україні так комфортно як ніколи. Ви надзвичайно талановитий, пане.
Якщо скоротити і спростити, то процитую: дурень думкою радіє.
Саме це ви нам завуальовано пропонуєте. Дякую. ІМХО.

Ольга Іванець: – Роман Мартинюк Не завжди неправдою є те, чого ви не розумієте або не здатні розуміти в принципі.

Роман Мартинюк Ольга Іванець дякую за оцінку.

Віталій Портников: – Роман Мартинюк можна дізнатися, яким чином з цього тексту зроблений такий висновок? Просто цікаво, як у вас голова працює – нічого особистого ))))))

Роман Мартинюк: – Віталій Портников дякую. Як працює голова деталізувати не можу.
Хоча, думаю, приблизно так як і у вас. Тому легко бачу те, що ви прописуєте між рядків.
Адже ви, як журналіст найвищого ґатунку, не станете стверджувати, що наївність ваша чеснота?
Дякую. Без образ.

Ольга Іванець: – Роман Мартинюк Ні, так не піде – ви не відповіли на пряме запитання: “Можна дізнатися, яким чином з цього тексту зроблений такий висновок?” Мені дуже кортить побачити логічний ланцюжок ваших думок, що завершився тим вашим висновком. Відповідайте, будь ласка, конкретно: “Так, можна дізнатися, ось хід моїх міркувань”, або “Ні, не можна дізнатися, я сам не розумію, як дійшов того висновку”.

Роман Мартинюк: – Ольга Іванець щиро дякую за запитання. Ви поставили мене на коліна. Курс логіки тут прочитати вам не зможу. І не бачу сенсу.

Ольга Іванець: – Роман Мартинюк Я не пропоную вам читати тут курс логіки. Я хочу побачити саме ваш ланцюжок логічних міркувань, що привів вас до вашого висновку. Не підміняйте поняття: не курс логіки, а конкретна відповідь на конкретне запитання. Одна з двох: “Так, можу показати покроково хід моїх міркувань. Ось, дивіться” – або “Ні, не можу показати, бо логіки в моїх міркуваннях немає, чисто відчуття власної правоти”.

Роман Мартинюк: – Ольга Іванець я розумію, що ваші коментарі та примушування мене до капітуляції в дискусії призначені для сторонніх читачів, що можуть випадково відслідкувати перебіг дискусії.
Ви спонукаєте мене до захисту моєї позиції за рахунок якихось додаткових аргументів, які можна буде згодом дискредитувати та повернути перебіг розмови в іншому керунку.
На жаль не можу задовольнити ваші старання.
Повторюсь іще раз: я стверджую, що текст пана Портникова пронизаний казковою “перемогою” та немає нічого спільного із реальністю. Швидше навпаки – має на меті атрофувати реальність та відволікти увагу читачів від дійсного стану справ.
Для того аби оцінити такий витвір за певною шкалою, варто створити систему координат. Наприклад включити до тексту можливу реакцію дійсних жителів Криму, громадян України на неокупованих територіях, переселенців із РФ, яких в Криму нині дуже багато, юридичні наслідки правового безладу в Криму за останні 5 років ітд ітп.
Звідси мій очевидний висновок, що “шароварщина” в тексті пан Портникова розрахована на невибагливого читача (читай виборця), що готовий повірити в такий сценарій.
Тривалий час ми, українці, зловтішались з того, як кремль успішно перетворив на зомбі 84% росіян. Сьогодні аналогічним чином діє пропаганда і в Україні. Успіхів вам. Дякую.

Ольга Іванець: – Роман Мартинюк Ви пишете (фонову складову вашої трансляції я опускаю, залишаю суто когнітивну): “Повторюсь іще раз: я стверджую, що текст пана Портникова пронизаний казковою “перемогою” та немає нічого спільного із реальністю”. Далі мав би йти ланцюжок ваших логічних міркувань, але його немає. Таким чином, ваша відповідь на моє конкретне запитання очевидна: “Ні, не можу показати, бо логіки в моїх міркуваннях немає, чисто відчуття власної правоти”. Дякую за відповідь, мені цілком зрозумілі витоки вашого висновку.

Роман Мартинюк: – Ольга Іванець мій коментар також не лише вам призначений. Ви ж повинні це розуміти? Дякую.

Ольга Іванець: – Роман Мартинюк Так, я розумію, що у вас є власна цільова аудиторія, яку цілком задовольняє відсутність логіки у ваших трансляціях. Дякую.

Роман Мартинюк: – Ольга Іванець ваша монополія на логіку не означає, що логіка відсутня в моїх твердженнях. Щиро дякую. Мої коментарі тут не розраховані на “мою” аудиторію бо це не мій пост. Це, здається, очевидно та логічно?

Віталій Портников: – Роман Мартинюк ви правда не розумієте, про що я пишу?

Роман Мартинюк: – Віталій Портников чому не розумію? Чи ж я дав підставу так думати? Я стверджую, що занадто розумію суть написаного. Тому і вступив у цю дискусію.

Віталій Портников: – Роман Мартинюк я написав що росіяни погодяться з будь-яким рішенням своєї влади. Про що тут дискутувати???

Роман Мартинюк: – Віталій Портников дякую за роз’яснення. Думаю я написав вже достатньо, щоб не продовжувати дискусію. Решті коментаторів щиро дякую за увагу. Приємно, що знайшли час приєднатися. Мати свою думку, це – велика розкіш. Бажаю і вам цього.

Lena Aralova: – Виталий Портников к сожалению, просьба уточнить остаётся, как правило, риторической. Вам никогда не удастся понять, как “работает голова” вашего визави или оппонента, ибо он не в состоянии ответить ни на уточняющий, ни даже на наводящий вопрос. Вот вы спросили – и он тут же уползёт в раковину и даже нос в вашу сторону уже не покажет )))

Ольга Іванець: – Роман Мартинюк “Мати свою думку, це – велика розкіш”. Кожен має право на власну думку. Але не кожна думка варта поваги та уваги. Приділяли тут увагу вашій думці виключно як прикладу протиставлення глупства знанню.

Після цього коментаря Роман Мартинюк чи то мене забанив, чи то видалив всю гілку коментарів.