Астрологиня Ольга Іванець

Я дуже рано, десь у 6 класі, усвідомила, що у мене є інструмент, що дає мені можливість зачаровувати людей: змушувати їх робити для мене що завгодно, дивитися на мене із захопленням, наслідувати мене, жадати бути поруч.

Volodymyr Viatrovych вчора о 7:45 у Фейсбуці: “І знову про «геть від Москви!».
Не всі щупальця «руского міра» такі огидні і очевидні як совок і московська церква. Деякі більш симпатичні, вишукані та респектабельні, але не менш небезпечні. «Іроніясудьби», «восьмоємарта», булгакови, пугачови, і навіть висоцькі і цої в руках Кремля – ефективні інструменти нагадування про єдиний культурний простір та інструменти його відтворення. А саме культура є фундаментом на якому кожен імперіалізм зводить храм своєї величі”.

Віталій Портников 8 годин тому у Фейсбуці: “Набросились на Володю Вятровича из-за Высоцкого. Удивительно, как люди просто не хотят отдавать себе отчёт в том, что живут в изменившемся мире!
В детстве я переписывал тексты Высоцкого от руки (хотя больше любил Галича, для меня именно он был настоящим). И Мандельштама я переписал. И многих поэтов русского Серебряного века знаю наизусть. И по своему первому образованию я – русский филолог. Не украинский.
Тем не менее, с того дня, когда я помню себя мыслящим человеком, я прекрасно осознавал – спасибо семье и здравому смыслу – что моя родная культура – это Шолом-Алейхем и «Варничкес», а моя родная история – это восстание Маккавеев и Шестидневная война. И еще я осознавал, что культура страны, в которой я живу – это Шевченко и Леся Украинка, это песня о Рушнике и Лятошинский. И хотя я прекрасно понимаю, что у меня никогда не будет такого «электрического» контакта с томиком «Кобзаря», как у этнического украинца (а он никогда не поймёт, что мы на самом деле чувствуем, когда слышим «Аидише маме»), тем не менее это – мое.
В русской культуре – странно было бы это отрицать – немало культурных вершин (исторических – меньше, это беда любой империи). Но для меня это – чужие вершины. Как и польские, немецкие, французские, японские. Я люблю дышать воздухом чужих гор. Но ничто не сравнится для меня с куполами Киева и куполами Иерусалима. Это – другое. Это не горы. Это корни.
Именно поэтому меня еще в юности поражали люди, объявлявшие своим Отечеством Советский Союз. Если честно, я считал их людьми без Родины, обычными приспособленцами. Они потребляли советскую культуру именно в силу чудовищной культурной глухоты, просто не хотели ни на звёзды смотреть, ни в себе разбираться. И именно эту культурную глухоту они сейчас защищают, не понимая очень простой вещи: Высоцкий – это не только их собственное прошлое, но и культурное наследие другой страны, чужой цивилизации. И эта цивилизация тоже осталась для нас всех в далеком прошлом. Далёком не по времени – по сути.
Мой старший товарищ Чингиз Айтматов назвал таких людей очень точно – манкуртами. И никто ему тогда не возражал. А теперь почему-то обижаются на практически такое же определение Вятровича. Манкурты – они живучие”.

Я закінчила середню школу у 1980. І одразу ж вступила до педінституту на факультет російської філології. Це навчання було продовженням мого хобі – на професійному рівні читати літературні твори. На той момент я напам’ять цитувала поетів срібного віку, романи Булгакова, пісні Висоцького. У 1984 моя курсова робота у курсі сучасної радянської літератури була присвячена творчості В. С. Висоцького. Це був безпрецедентний випадок – вірші Висоцького звучать у офіційному науковому середовищі, перша наукова робота про Висоцького у стінах нашого інституту. Треба добре знати історію СРСР, щоб розуміти, якою сміливою і незалежно мислячою була моя кураторка Лілія Петрівна Смоль’янова, щоб запропонувати у 1984 відстоювати вірші народного бунтарського радянського поета студентці, яку у 1982 погрожували викинути з інституту за антирадянську позицію (не встигли – Брежнев помер саме перед засіданням, на якому мали розбиратися “как ви пробралісь в інстітут с такими взглядами”).

Я абсолютно поділяю позицію Володимира В’ятровича і Віталія Портникова. Саме тому, що я знаюся на філології – я не просто маю диплом філологічного факультета, а всі роки навчання була зіркою такої яскравості, що викладачі часто годину семінару присвячували лише моїй доповіді (вона мала би закінчитися через 20 хвилин, але мене не зупиняли), а потім відпрошували мене у викладача з наступної пари, щоб я прочитала цю доповідь у паралельній групі.

Філолог – це не професія, це спосіб життя. Тому неможливо розбиратися у тонкощах поезії, а жити всупереч тим ідеалам, від яких у тебе перехоплює подих.

Олег Чабан: “Ця “мальдивна” історія відкрила ще один бік – в країні нема середнього класу, який помножив на нуль зусилля зрадофілів.Заможній людині нема діла до приватних подорожів глави держави, чи приватного життя. Пам”ятаєте реакцію французів на коханку Олланда?”

– А чого в країні нема середнього класу? Правильно, бо це країна, зручна для олігархів! Не певна, що світ з київських пагорбів бачиться так само, як з моєї провінції, але в нас тут усі всіх знають. Так от, коли в Польщу їхали ті, хто з якихось причин не мав роботи, це було нормально. А от коли ще в 2016 масово поїхали ті, в кого ще вчора була маленька справа, хліб і до хліба, хто давав собі раду і годував родину тут, стало страшно. І з того часу краще не стало. То де візьметься середній клас?

– Тобто, до 2016 середній клас був, а у 2016 весь виїхав до Польщі, бо олігархи рекетнули його бізнес?

– Та ні, з 1994 року країна впевнено рулила шляхом олігархізації. Але, до речі, якщо б ви поговорили з дрібним підприємцем районного масштабу, він згадав би початок двотисячних як гарний час, коли кожен день мав перспективу. А щодо 2016, то так, це почався масовий виїзд до Польші ще вчора тут самостійних людей. Дочка моя живе в Києві, теж не до кінця розуміла масштаб. А минулого року день тут побула й сказала: “Мам, у вас тут одні діти й пенсіонери”. І олігархам не треба “рекетнути” бізнес автомеханіка чи манікюрниці. Треба просто створити умови, коли працювати невигідно. І вони благополучно створені.

– Початок двотисячних як гарний час? Та ні, то вже був час кучмізму після масового відстрілу підприємців у період 1993-1997. Ви не дуже обізнані.

– Та ні, до кризи 2007 дрібному бізнесу в нас було непогано) В нас не стріляли. І ви говорите більше про середній бізнес, а я про самозайняту дрібноту.

– Я не знаю, що ви маєте на увазі під “самозайнята дрібнота”. Олег написав про середній клас, ви відповіли про середній клас, я прокоментувала про середній клас – і раптом дізнаюся, що ми говоримо про “самозайняту дрібноту”. Та я навіть не уявляю, що це за дрібнота, яка у 2016 вся знялася й на Польщу полетіла.

– Добре вам) Це мій автомеханік, який ремонтував машини з двадцяти років у себе в гаражі (зареєстрований, податки платив), це манікюрниці, перукарки, навіть власники маленьких магазинчиків чи точок” на ринках. Вони були не аж такі заможні,але заробляли на пристойний рівень життя. Тепер ні. Україна – не лише Київ. І розмови про масову втечу за кордон, на жаль, правда. Я організовую екскурсії дітей Україною, це моя робота, і вже втомилась слухати про маму-тата в Польщі і про те, що “от школу закінчу – і до них”…

– Слухайте, ваш механік і манікюрша скористалися безвізом і поїхали до Польщі. У чому проблема? 20 років тому португальці їхали кудись шукати кращого життя – зараз їдуть інші до Португалії, бо там тепер добре. Звичайні події історичного процесу. Ваш механік і манікюрша поїхали – і ви зробили з цього узагальнення. А от мій механік залишився, і манікюрша з перукаркою теж, і я залишилася, і чоловік мій. Давайте я зі свого боку узагальнення зроблю, га?

– У 2016 не було безвізу) І їм і з візами було не кепсько, це нічого не змінило для заробітчан. Але то все безрезультатно. У вас своє уявлення про навколишній світ, у мене дещо інше. Знаєте, скільки б не казати “халва”, в роті від того не посолодшає. І це, на жаль, не лише про економіку. Гарного вам і успішного робочого дня!

– Тобто, вони скористалися у 2016 візами і поїхали на заробітки. Тобто йдеться про те, що в Польщі послуги манікюрши і автослюсаря коштують більше. Ну, так, справедливо: я як представниця українського середнього класу не готова сьогодні платити за манікюр більше. До речі, скільки конкретно коштує манікюр у Польщі, бо я не знаю? Так, Україна – бідна країна. Але я готова жити у бідності в Україні – вірогідно, тут для мене є якісь компенсаторні моменти. Щось, вірогідно таке, що за гроші не купиш.

– Ви переконуєте людину, яка тут живе і нікуди не збирається) І син мій, і моя дочка теж прийняли таке ж усвідомлене рішення. І саме тому, що я в Україні бачу майбутнє своїх дітей і внуків, я не хочу бачити її заповідником олігархократії.

– Я вас не переконую. Я ставлю вам уточнювальні запитання та пояснюю, як розумію ваші вислови. Ви перебуваєте у стані об’єкту: “Я бачу і не хочу бачити”. Я перебуваю у стані суб’єкту: “Я дію, конкретно практично працюю”. Ви, описуючи свій стан, псуєте мені настрій – поганий настрій не сприяє роботі. І я маю розбиратися із вашими твердженнями, щоб перевірити їх на правдивість. Бо якщо ви праві, то мені теж треба забиратися до Польщі. Ось з’ясувала: не праві, хвала Розуму. Залишаюся і працюю далі.