– А от цікаво: “про сусіда” це наше радянське минуле до цього привчило, чи то наша національна особливість?
– Восени 2005 злетіли ми з чоловіком з дороги на узбіччя, бо вчасно не перевзули автівку в зимову гуму. Не встигли оговтатися, як вже бігли до нас з дороги водії на допомогу. Хтось перекрив дорогу з обох кінців, а вантажівка зачепила нас тросом і витягла з рілля. Переконавшись, що з нами все нормально, всі поїхали по своїх справах. Коли б нашою національною рисою було би радіти біді сусіда, ми би спостерігали, як радісно дивляться на нас зі своїх автівок співгромадяни, не збавляючи швидкості. Але за своє життя я такого ніколи не бачила в Україні. А от у Підмосков’ї, де була лише раз у житті, зі мною саме це і трапилося: Загрузли в снігу серед якоїсь дороги посеред приватного сектору. Автівки спокійно проїжджали повз. Врешті я пішла попросити лопату до першого ліпшого будинку. Вийшов чоловік. Сказав, що не може мені дати лопати. А я сказала: “Я впервые в Подмосковье. И я удивлена: вот если бы такое в Украине со мной случилось, мою машину бы уже откапывали всем селом”. Повернулася і пішла геть. І тут сталосі диво: чувак мене покликав. Озираюся: мовчки стоїть, протягає лопату. Національна риса, ага. Коли я захищаю Україну, я знаю, що і від чого я захищаю.
Коментарів немає