Астрологиня Ольга Іванець

Я знаю, що в літературознавстві прийнято відокремлювати особистість письменника від написаного ним тексту. Мовляв, пише літературні твори одна субособистість, а робить вибори і вчинки – інша субособистість. Давайте аналізувати твори окремо, а особистість письменника окремо. Але для мене, так сталося, це завжди були нерозривні речі: літературний твір і особистість автора. Я читала, наприклад, вірші, Олександра Блока, і я хотіла знати, коли саме, при яких обставинах особистого життя він це написав. Я розумію, що вірш від цього може втратити свою первинну для мене чарівність. Але для мене важливіша не ілюзорна реальність, створена митцем, а правда життя. Якщо вірш сповнений страждання, я хочу знати про обставини, на тлі яких поет написав це. І я хочу знати, як написання цього вірша позначилося на подальших обставинах. Я хочу навчатися на чужому досвіді. Якщо чийсь вірш, написаний задовго до мого існування, відтворює мої власні переживання, то я хочу знати, що було з автором, як він вчинив, що сталося потім.

Наприклад, Михайло Булгаков написав роман “Майстер та Маргарита”. За великим рахунком, роман навчає: “Ніколи й нічого не просіть! Ніколи й нічого, і особливо у тих, хто сильніший за вас. Самі запропонують і самі все дадуть!” Дуже приваблива ідея! Здається, що так воно насправді і є: світом керує Вища Сила, яка високо цінує шляхетність і винагороджує всіх по їхній вірі та по заслугах. Дуже хочеться взяти це гасло за життєву позицію! Але, так сталося, я людина не схильна вірити на слово, навіть якщо слово прекрасне.

Я захоплювалася “Майстром…” наприкінці 1970-тих, коли навчалася у школі. А на початку 1980-тих, коли навчалася в інституті, читала вже спогади дружини, щоденники та листи самого Майстра – і зникла вся чарівна містичність роману. Все так просто: роман – це спроба письменника підлеститися до Сталіна, щоб отримати його дозвіл на втечу за кордон.

Мені пофортунило з викладачами: цікавим в інституті було все! Але частина моєї натури, яка хотіла вчитися на лікарку, завжди дивилася на літературу як на спосіб, що або підтримує життя, або руйнує його. Тому я вивчала особистість автора в часі й у просторі та його витвори як корисні людині для виживання або ні.

До літератури треба ставитися вкрай серйозно та відповідально. Література – це така ж психотропна речовина, як наркотик. Вона викликає стан ейфорії та залежність. І якщо літературний витвір несе хибну доктрину, людина, що “підсіла” на нього, загине.

Післямова. Я ніколи не була людиною російського культурного простору! Любити російську поезію срібного віку – це геть не те саме, що належати до російської культури. Це речі з різних категорій. Я не знаю, чи могла би змінити культурну належність. Культурологи кажуть, що це у принципі можливо. У моєму випадку мова не йде про зміну культурної належності. Мене виховували у парадигмі культури Західної цивілізації. Так само і російська поезія срібного віку – це породження західної культури. Просто зараз я не можу сприймати ту поезію з такою ж насолодою, як раніше, – емоційно мені це боляче. Розпочавши війну, московити отруїли мені насолоду: коли читаю вірші Гумільова, бачу не космічний простір, а ГУЛАГ.

Котрий день поспіль люди у Фізбуці сваряться між собою через мову. Запитує мене незнайомий мені чоловік. На аватарці він у вишиванці. І у мене з ним купа спільних друзів. Запитує: “Вот я люблю романы Булгакова, в том числе – “украинофобскую” “Белую гвардию”. Что теперь? В эмиграцию? Или, все же, будем несколько терпимее друг к другу?” Я відповіла так, як завжди відповідаю у таких випадках: “Я настільки терпима до любителів Булгакова, що не звертаю на них уваги. Не всі шанувальники Булгакова такі активні, як Лесь Бузина. Тим більше, як бачимо на прикладі життя того пана, тут діє закон Чарльза Дарвіна: всі шанувальники “русского міра” опиняються на маргінесі”.
Я захоплювалася “Майстром та Маргаритою” наприкінці 1970-тих. Тато прочитав і розповів, яка то дотепна штука. В ті роки я навчалася у школі і мені подобався радянський фільм “Дні Турбіних” за романом Булгакова.
Целую ночь соловей нам насвистывал,
Город молчал и молчали дома,
Белой акации гроздья душистые
Ночь напролет нас сводили с ума.
Я взагалі років з 13 була зачарована російською поезією срібного віку. І ця закоханість поширювалася у мене на всю російську літературу. Я читала підряд все російське дореволюційне у пошуках нової, ще невідомої мені чарівності.
Після школи був російський філологічний факультет Кіровоградського педагогічного інституту. Я хотіла до медичного інституту, але батьки в один голос переконали мене: “Ти ж нічого так у світі не любиш, як російську літературу. Нічого так добре не знаєш, як російську лінгвістику”. Дійсно, людина має навчатися тому, що її насправді цікавить.
Коли зараз, на третьому році війни Росії проти України доводиться чути такі запитання: “Вот я тоже люблю романы Булгакова, в том числе – “украинофобскую” “Белую гвардию”. Что теперь? В эмиграцию? Или, все же, будем несколько терпимее друг к другу?” – я розумію, що тут про романи Булгакова людина приплела для краси виразу. Якщо вже говорити про любов, про кохання, про глибокі, а не поверхневі почуття, то не повстає вибір між любов’ю до літературного твору і між необхідністю всіма засобами боронити суверенітет своєї держави. Просто не постає: якщо ти глибоко чуттєва людина, вибір тут однозначний.
Скільки себе пам’ятаю, не могла обійтися без улюблених поетів срібного віку. Я брала книжки і диски з собою у подорожі: до Криму, на Кавказ, до Африки. Але останні три роки я не читаю і не слухаю того. Я просто не можу. Мені занадто боляче.
Восени 2014 я кожного дня слухала щось із улюбленого, хотіла всотати в себе все те наостанок: Арсенія Тарковського, Олександра Вертинського, Володимира Набокова. Якось ввечері я вдягла навушники і кілька разів поспіль прокрутила “Отвяжись, я тебя умоляю, вечер страшен, гул жизни затих” у виконанні Градського. Аж поки не відчула себе знесиленою, спустошеною. І аж тоді я розридалася вголос – потужно й нестримно. Все. Крапка. Те, що підтримувало в мені життя більше трьох десятиріч, перестало працювати на підтримку. Має залишитися в минулому. Можливо, коли відбудеться міжнародний трибунал над людьми російської культури, які активно і пасивно брали участь у злочинах проти України, я знову зможу відчувати насолоду від улюбленої російської поезії. Я того не знаю. А зараз, коли людина запитує мене, що їй робити з тим, що вона любить Булгакова, мені хочеться відповісти: “Страдай честно. Похорони свою любовь и оплачь ее. Другого ответа у меня для тебя нет”.

Коли навчалася у школі, помітила, що дуже легко пишу диктанти, перекази, твори, а на алгебрі та геометрії мій мозок впадає в ступор. Звісна річ, погодилася з батьками, коли порадили мені вивчати філологію, а не медицину. Спочатку в школі з учнями і довго потім у спілкуванні з людьми я бісилася: ну, як людина може не розуміти того, що написане словами, що сказане усно? І лише нещодавно до мене дійшло: люди там само не розуміють слів, як я не розуміла алгебраїчних формул. Це просто недосконалість світу. Я ж приймаю власну слабкість розуму, коли йдеться про алгебру, геометрію, фізику, хімію. То маю приймати і чужу слабкість розуму, коли йдеться про вербальні й невербальні трансляції.