Астрологічні консультації
У багатьох людей фрагментарне мислення, немає цілісної картини світу. Не можуть бачити стратегії. Стратегія – це коли давишся вперед і подумки прокладаєш собі шлях до мети. А фрагментарне мислення – це коли весь час людина бачить лише те, що безпосередньо під ногою. Ступила на камінець – під ногою знов несподіванка. Куди вона іде? Велика вірогідність, що по колу або просто переминається з ноги на ногу на місці.
Скільки має коштувати інтелектуальний продукт? Ой, ціна – річ містична: за менше я працювати не буду, а більше ти мені не даси, бо у тебе немає. То що я купую, коли купую інтелектуальний продукт? Я купую розширення власної свідомості. Я купую уточнення моєї картини світу. Я купую перестановку акцентів у моїй системі цінностей. Я купую нові можливості для себе. Я купую досконалий інструмент для моєї праці. Я купую натхнення. Я купую драйв. Я купую купу нових ідей для втілення. Я купую апгрейд моєї особистості. То скільки це мені коштуватиме? Лише стільки, скільки я сьогодні здатна віддати за це. А скільки це коштуватиме продавцю? Мінімум від тої ціни, яка є правдивою.
Я навчалася у середній школі №34 у Кіровограді. Із восьмирічної школи №25, що в авіагородку, переходили діти. Це були діти військових, льотчиків та працівників льотної академії. Переважно вони не вивчали української ( тоді можна було або вивчати, або ні, за бажанням). І от я часто була свідком того, як бурхливо реагували ці діти на українські слова: вони дико реготали, стібалися, кривлялися, змагалися між собою у дотепності знущання. А потім я ще таке бачила серед студентів тої льотної академії. Там навчався хлопець із Білорусі. І як же ж ті російськомовні реготали над словом “кастрычнік” – просто до сліз, до колік у животі, до пердьожу. Зараз оці вправи з дотепного знущання з назви “Горішні Плавні” нагадали мені ті давні часи: 1979 рік, Кіровоград, великодержавні російські шовіністи з авіаційного містечка.
Якщо людина робить вибір, справжній дорослий вибір насправді важливих речей, а не вибір піжами в смужку чи у квіточку, – цей вибір завжди між гарним та не гарним, естетичним – не естетичним, етичним – не етичним. Це до біса важкий вибір. Бо він навряд чи сподобається тим, кого хотів би мати за однодумців. Через цей вибір ти можеш позбавитися успіху в суспільстві, залишитися без грошей та майна, потрапити у небезпеку. І навіть втратити життя.
Чоловік обурюється:” Навіщо ти витрачаєш час та сили на ці пояснення бовдурам очевидних речей? Ти що, не бачиш, що вони нічого не розуміють і не можуть зрозуміти в принципі?” Ну, якби я так вважала, то з дитинства мріяла би стати не вчителькою, а патологоанатомом у морзі.
Завжди знайдуться люди, які дорікнуть мені: “Ты высокомерная!” – начебто зверхність – це погана якість. “А ты не скромная!” – але як переможець може залишатися скромним? В школі після перемоги на олімпіаді вчителька попросила мене виступити перед класом та розповісти, як я дійшла до такого. А потім дорікнула: “Ольгея, а вы совсем не скромны!” Зверхність, нескромність… Так сталося, що я рано в дитинстві відчула, що таке самоповага. А “прості” люди нехай ідуть в сраку.
Треба ретельно обирати, на кого спрямовувати свою увагу. Мудрі люди кажуть, що за п’ять років ти будеш схожий на тих, з ким постійно спілкуєшся, з ким проводиш більше за все часу. Тобі може здаватися, що тебе багато: багато сили, знань, часу, здоров’я. Що ти можеш собі дозволити розкіш дарувати себе всім навколо. Зупинися. Подивися на своє оточення. З ким ти більше за все проводиш часу? Що воно тобі дає? Ти дійсно у захваті від тих, з ким говориш? Отож.
Вчора мене молода освічена людина цілком серйозно запитала, чи пишаюся я тим, що я українка. Я отетеріла. Пишатися у сенсі “відчувати гордість за щось” можна тим, що ти зробив сам на вищому рівні якості. Та і то недовго, по собі знаю. Але як можна пишатися тим, в чому немає жодної твоєї заслуги? Чи пишаюся я тим, що народилася саме українкою, а не якоюсь там білорускою або казашкою, або, не приведи господь, афаркою чи сомалійкою? Чи відчуваю я сором за те, що не народилася англо-саксом? Ви що, серйозно?
Звідки в людині ця нелогічна впертість щодо відстоювання правди, істини? Чому Сократ зробив вибір на користь умерти, а не на користь спробувати збрехати заради порятунку? Чому Нострадамус, всупереч всім догматам церкви, протирав таки ганчіркою з оцтом дверні ручки у зачумленому місті?
Приходить запит на дружбу (у Фісбуці). Ти ту людину не знаєш. Але у тебе з нею кілька спільних друзів. Ідеш до неї на сторінку: що вона там поширює? Начебто нічого негідного, патологія у межах норми. І от вона вже у друзях. Має право, на правах друга, коментувати твої пости. А ти тепер, на обов’язках друга, маєш то все читати уважно, думати над цим, реагувати. Друг же ж! І настрій у тебе псується. І серце калатає відчутно. І відчуваєш, як починають розігріватися вуха… Та ні, це не для мене така дружба. У нас із мамою від природи занадто високий рівень емпатії і дуже бурхлива вегетативна реакція. Мені часто доводилося чути: “Світлана Безпалько така зверхня, ні з ким не зближується, ні до кого не сходить”. Ой, зближенці, вибачайте, маємо з матусею стерегти свої кордони. Бо ж, самі розумієте, серце калатає, вушка горять…