“Що я вам скажу тепер за борцунку за укрмову нашу рідну солов’їну. Звісно, ніякою ідеологією тут і не пахне. Кидатись копійками в живу людину – це ненормально. Навіть якщо людина заговорить з тобою клінгонською, а ти неадекватний такий на касі стоїш. Був, до речі, один самашеччій на Критому Ринку, Валєрою звали, так той взагалі бігав по базару, моторошно реготав і влучно плювався в продавщиць. Ото горе було.
А української вчіть своїх діточок і любіть її самі, бо вона прекрасна і наша. А не тому, що якійсь Валера плюється, а тьотя кидається копійками в продавчинь”. (Євген Манженко)
Чисто по-людські я пані Ларису розумію: її “довели” і вона “зірвалася” – емоції взяли гору над розумом, самоконтроль зник, вона вчинила ідіотську дію. То так треба було і написати. А замість – написала маніфест “Лариса молодець, роби, як Лариса”.
Ми маємо боротися за Україну – у нас виходу немає. Або поборемо ворогів, або згинемо. Але не маємо права на помилку у виборі засобів боротьби. Не маємо права на бездумні емоційні дії. Пані Лариса позиціонує себе як прогресивну українську діячку. Але про що говорить вчинок? Перед нами – типовий совок, радянська людина, марксист-ленініст. І нехай не вводить в оману те, що цей совок говорить українською і каже, що бореться за інтереси України. Якої саме України? Із вчинка видно: радянської. Немає в тому вчинку лицарської шляхетності українців, про яку знаємо із культурної спадщини українців, що збереглася. Саме цю шляхетність намагалися знищити московська імперія і радянська, саме ця шляхетність на третьому році війни зупиняє московських дикунів і витісняє їх з української землі. Радянським українцям зараз варто замислитися над своїми життєвими позиціями – неякісні то позиції, призводять до шкідливих для ідеї вільної незалежної заможної України дій. Бо у радянщини була особливість, яка, врешті-решт, привела радянщину до загибелі: “Здесь цель оправдывала средства, И средства обосрали цель”. Не можна захищати мову негідними засобами, бо не захистимо, а занапастимо.
На жаль, вчинок Лариси – це ознака поведінки нарцистичної людини, яка використовує ситуації, щоб створювати в них конфлікт і привертати до себе, таким чином, увагу. Вона не опікується справою, у неї одна мета – показати себе. Тут проблема в тому, що людина використовує ідею захисту мови як інструмент для того, щоб привернути до себе увагу великої кількості людей. В цій ситуації мова принесена в жертву заради того, щоб людина почувалася значущою. Для нарцисів немає нічого святого. Вони і маму з татом продадуть заради відчуття значущості, заради насолоди увагою з боку інших. Під постом Лариси, де вона розповідає подробиці про те, як “карала монетами” касирку, тисячі лайків і нескінченна стрічка коментарів. Мета Лариси досягнута – вона у центрі уваги. Тут не важливо, висловлюють люди обурення її вчинком чи, навпаки, схвалюють його. Для неї важливий сам факт: про неї говорять. Не важливо, що саме говорять. Важливо, що взагалі говорять. Для нарциса дуже важко пережити відсутність уваги з боку інших. Тому нарцис постійно створює з будь-якого приводу конфліктні ситуації. Паразитує на ситуаціях. Зараз дуже легко паразитувати на ситуації, яка склалася у зв’язку з мовою в Україні.
Вчинок Лариси на підсвідомості свідка відбивається таким чином: “Українці – це деструктивні люди, нерозумні, неврівноважені, дуже агресивні, схильні до насильства, нездатні до співпраці”. Саме це посилання намагається нав’язати цивілізованому світу путін. Істерика українців як протидія русифікації не просто неконструктивна. Вона саме те, чого прагнуть русифікатори.
Для мене тепер символ популізму – істерична радянська тітка, що зриває злість на касирці, яка не розуміє, чого від неї хочуть.
Я вважаю, що дикунською грубіянською поведінкою письменниця профанує ідею відродження української культури в Україні. Поведінка письменниці не ознака української культури, як хочуть те представити захисники письменниці в цій ситуації. Це ознака невротичного розладу. І не важливо, який привід обрав невротик для того, щоб задовольнити свою хворобливу потребу в увазі натовпу. Те, що у невротичної поведінки письменниці знайшлося багато захисників, свідчить лише про те, що українці – постгеноцинда нація з важкою психічною травмою. Соціальні психологи говорять про це всі роки Незалежності. Але на державному рівні немає програми, яка здійснювала би зцілення нації. Політикам і громадськім діячам треба докладати зусиль, щоб така програма здійснилася. Можливо, скандальна історія з істеричною поведінкою письменниці таки стане приводом для запуску цієї програми.
Так, мову захищати треба – це не обговорюється. Але не можна робити вигляд, що захищаєш мову, і приховувати за цим власне прагнення привернути увагу до власної персони. Це ницість. Не важливо, свідомо це робить письменниця чи несвідомо. Це факт – вона це робить. Вона паразитує на ідеї боротьби за Незалежність. Вона паразитує на МЕНІ. Розумієте, НА МЕНІ. Бо це я у 1982, перед смертю Брєжнєва, була під загрозою викидання з того самого інституту, який закінчувала значно пізніше за мене та письменниця. Мені погрожували викиданням за мою антирадянську життєву позицію. А у 1981 я навмисно, бувши старостою групи, бойкотувала складання іспиту з історії КПРС. А знаєте, кому я мала скласти той іспит? Батькові нинішнього чоловіка тої самої письменниці. Так, у мене теж є власна історія боротьби за Незалежність. І тому я захищатиму Незалежність так, як жбурлянкам монетками навіть не снилося. І я переможу, як перемогла, розваливши СРСР.
Відповідаю на запитання:
– Мене тоді не викинули з інституту, бо не встигли – Брєжнев іздох – і почалася Перебудова. Якщо ви думаєте, що Перебудова почалася з Горбачева, то помиляєтеся. В нашому інституті вона почалася в той час, коли викладачі дізналися про смерть Леоніда Ілліча.
– Викладач історії партії ходив за мною півроку, щоб я прийшла здавати екзамен. Врешті решт, попросив заліковку, перестрівши на вулиці, й написав там “4”. Через те, що не хотів скандалу: у нього півроку не здала екзамен старостка групи.
