Навіщо та українська? Щоб жити.
Пішли вчора ввечері погуляти містом. Зустріли людину, яку я дуже добре знаю 30 років, а вона – мене. Старша за мене на 24 роки. У нас були спільні конкретні ділові програми, в яких ми завжди досягали успіху. Але за ці 30 років ми якось ніколи не говорили на жодну тему, близьку до політики. Якось не було приводу. Давно не бачилися, років 5. То розмовляли довго.
Влітку у мене діагностувалася гіпертонія. Це така хвороба: коли хвилююся, то різко на неприпустимо високий рівень підвищується тиск. А хвилююся я завжди, коли розмовляю з людьми на сутністному рівні. А розмовляю я з людьми на сутністному рівні практично завжди – мені нудно спілкуватися на рівні формальному. Ну, оці останні півроку вчилася спілкуватися сутнісно таким чином, щоб тиск не підвищувався. Спілкуюся, а сама слідкую за тим, щоб зупинитися у своїй трансляції одразу ж у ту мить, як буде видно, що людина не готова сприймати те, що я кажу. Іншим словом, слідкую за тим, щоб говорити щось важливе лише у тому випадку, коли людина ставить конкретне пряме запитання і уважно щиро слухає відповідь. Тоді я не нервуюся, бо мені не доводиться напружуватися, щоб долати спротив підсвідомості людини, і тиск не підвищується.
Вчора у спілкуванні з давньою знайомою був такий діалог. Російською. Бо ця людина, скільки її знаю (30 років), живе у Кропивницькому, але завжди розмовляє російською.
– Как твой старший сын? Он ведь в Китае где-то?
– Во Вьетнаме.
– Ах, да. А сколько он языков знает?
– Четыре.
– (загибает пальцы) Английский, вьетнамский, русский… А четвертый какой?
– Украинский.
– Ну, зачем ему во вьетнаме этот украинский-то? (презрительно хмыкает и пожимает плечами).
– Мы между собою разговариваем только на украинском.
– ? (выражение удивления на лице, пауза).
– Вы же знаете, что мы в семье всегда по-русски говорили. После 9 класса Витя учился в лицее, преподавание на украинском. Чтобы ему было легче учиться, стали дома говорить по-укрански. Где-то на пятом году жизни во Вьетнаме звонит мне как-то. Разница во времени, и я понимаю, что у него там глубокая ночь. И говорит, мол, мама, со мной что-то страшное, я не хочу жить, я боюсь, что я покончу с собой. Я спрашиваю: “Ты пил последнее время?” Пил, говорит. Много пил, говорит. Я спрашиваю: “Кто твои друзья? С кем ты пил?” С русскими, говорит. Мол, они приезжают сюда по каким-то своим делам, живут тут несколько недель, потом уезжают. И все это время пьют. Ну, и я с ними”. Так, говорю, сын, слушай меня внимательно. И твердо, медленно: “Прямо сейчас ты собираешь свои вещи и переезжаешь на другую квартиру. Ты больше никогда не общаешься с русскими, только с украинцами и вьетнамцами, и всеми иностранцами, которые там есть. Но не с русскими. А со мной ты будешь разговаривать только по-украински. И вообще будешь разговаривать по-украински. Ты – украинец”. Ну, и все, выздоровел мальчик, все у него хорошо там.
– (пауза. Смотрит всторону. Немного с досадой). Да, мы, русские, выпить любим. Этого не отнять… Ну, а остальные твои дети-то как?
Ми ще хвилин 15 поговорили. Спогади. Сміх, Обійми на прощання. І все зі мною добре – настрій гарний, тиск у нормі.
