Він був непристойно красивий. Як уквітчаний бог на обкладинках товстих книжок з індійської міфології. Мені було тридцять п’ять, а йому сорок два. Я бігла хижою веселою звірюкою вулицями весняного міста кудись у пошуках їжі, грошей і роботи. Мені конче потрібна була фортуна, мені конче було потрібним везіння. Я боролася за життя і майбутнє. А він повільно сунув вулицею в оточенні купки дивних людей. І його феєричну людську красу не псувала рожева чужинська сукня і екзотичні прикраси, такі екстравагантні на вулицях шаблонно совкогово містечка, навіть навпаки – підкреслювала. Люди, що оточували його, теж були в таких самих різнобарвних довгих сукнях, насправді сірі й непомітні, з нещасним виразом обличчя. А ще вони були з бубнами і співали щось дурнувате. “Дівчино, світ потопає у темряві!” – гучним радісним голосом звернувся красунчик. Не гальмуючи ходи, я кинула у відповідь: “Кажуть, що Калі юга вже скінчилася. Темряви більше немає”. Він пришвидшив кроки, щоб бути поруч, і говорив щось тоном учителя, який пояснює дітям простими словами про складні категорії. Я перервала його запитанням: “А з чого ви взяли, що ви з касти брамінів? Могли би назватися кшатріями. А краще – шудрами. Ні, я розумію, що ходити з бубном по вулиці і повчати перехожих значно приємніше для самооцінки, ніж мовчки збирати сміття”. Він розсміявся. І сказав, що він чудово куховарить – готує ведичні страви. І що я можу купити щось дуже смачне і водночас духовне. Я відповіла, що я атеїстка, але куплю, якщо він пообіцяє, що воно принесе мені успіх.
Я завжди милувалася його красою. Він був досконалий: пропорції обличчя і тіла, очі, голос, вуста, волосся, рухи, художня уява і талант живописця. Але я ніколи не була закохана в нього. Щоб закохатися, мені потрібно відчувати в людині щось глибоко приховане, незрозуміле, парадоксальне, драматичне, жахливе, що треба досліджувати, розгадувати, йти по сліду, як гонча або детектив. А тут все було ясно з самого початку.
Позавчора він знову зателефонував. Він давно не готує ведичні смаколики, лише продає ароматні палички. Я люблю, коли їх димом пахне у хаті. Він приносить мені це додому. І я завжди саджаю його за стіл. Часто ми їмо разом. Ще 10 років тому, квітучий і сильний, він їв з нами лише веганське, просто не звертав уваги на м’ясні страви, наче їх тут не було. Коли після інсульту його перекосило, відібравши половину тіла і позбавивши половини зубів, він почав стрімко худнути. І я стала, крім овочів і рису, класти до його тарілки м’ясо: “Я знаю, що ти м’яса не їси, то це підробка – курка з сої”.
Позавчора він приніс палички. Добряче поїв соєвих котлеток. Поцілував мені долоню, здивувавшись, що я купила більше паличок, ніж завжди. І вже коли одягнувся, запитав, чи немає у мене зайвої підковдри. А потім ще спитав про ковдру. Я навіть не уявляю собі, де він зараз живе. Каже, що там тепло. Але від нього пахне давно немитим тілом і вогнищем.Він дуже худий і виснажений. Можливо, він живе десь у дачному будиночку, як завжди жив колись влітку, відлітаючи взимку до Індії, та повертаючись до України навесні.
Вчора вранці чоловік каже: “Я все думаю про нього. Він же ж мерзне”. Я зателефонувала: “Приходь, я знайшла тобі ковдру”. Дуже зрадів всьому, що я для нього назбирала: вовняна ковдра, бавовняне простирадло, рушники, білизна, скандинавський светр, рукавички, а ще наш друг залишив для нього куртку. Радісно їв спеціально вислану тибетськими монахами вранішнім літаком соєву запечену качку, фаршировану яблуками, а також соєвого пструга і соєву салямі. Жартував: “Я давно знаю, що ти мене дуриш з тими монахами. Але ж від тебе і м’ясо можна їсти, ти ж його зачаровуєш”. А я відповідаю словами Планше з роману Дюма: “Скільки б не з’їв, все ж поїв один раз”.
Наші вірування та особиста філософія формують нам життєву позицію. І якщо особиста філософія хибна, то життєва позиція буде неякісною. Неякісна життєва позиція призводить до того, що рано чи пізно людина опиняється в ситуації, де неможливо підтримувати власне життя власними силами. Тобто, немає їжі, тепла, комфорту, немає потрібних для гарного самопочуття емоцій, немає можливості піклуватися про підтримку власного здоров’я. Можна палко вірити у щось, але тілесні страждання ламають дух. Голодна людина стрімко деградує. Нашарування цивілізованості дуже тонке. Страждання легко перетворюють людей на нелюдів.
Я була ще мала, у початкових класах, коли дід якось у розмові (ми завжди розмовляли з ним про серйозні речі) сказав мені, що багато хто з офіцерів застрелилися, щоб не втратити гідність. “Чому?” “Бо якщо втратиш гідність, помреш все одно, але помреш у стражданнях. Гідність дорожча за життя, бо лише вона забезпечує гарне життя”. Я спитала, чому не застрелився дід. Він сказав, що не потрапляв у ситуації, де можна було втратити гідність. І намагається не потрапляти.
Античні філософи говорили, що віра – то нижчий щабель пізнання, стан нерозвиненого розуму. Не важливо у що саме людина ірраціонально вірить. Важливо лише те що, вона вірить, а не мислить. От і виходить, що віруючий приходить, коли немає що їсти, до атеїста по допомогу.
Але чому ми допомагаємо одне одному в біді? Ні, в тому немає жодної логіки. Ні, ми не робимо це у сподіванні на те, що нас у відповідь теж хтось підтримає, коли нам буде скрутно. Ні, ми не чекаємо винагороди і визнання. Ні, ми не розраховуємо на те, що допомога іншим сильно підвищить нашу самооцінку. Ми робимо це через інстинкт альтруїзму: “Аларм! Наші в небезпеці!” Інстинкт збереження виду. Через здатність до емпатії ми відчуваємо чужий біль як свій власний. Коли ми бачимо, що хтось мерзне, ми відчуваємо холод самі. Коли бачимо, що людина голодна, ми відчуваємо спазми у власному шлунку. І ми хочемо позбутися того болю – тому рятуємо інших.
Гігієна власних життєвих позицій так само важлива для підтримки життя, як і гігієна фізичного тіла. Ми маємо чистити наші погляди так само регулярно, як чистимо зуби. Як це робиться? Дуже просто: постійно перевіряйте, чи підтверджує життя правоту ваших позицій. Якщо підтверджує, тримайтеся за них. Якщо спростовує, значить, ваша філософська доктрина хибна, міняйте її на іншу. Ідеали – це не щось стале, вроджене. Це те, що ми шукаємо і уточнюємо все життя. А якщо вперто віримо в супереч зниженню якості життя, то обов’язково опиняємося на узбіччі цивілізації.
