Страшна таємниця мого народу

От я не можу сказати, що мені російська рідна лише через те, що зі мною в дитинстві батьки нею розмовляли. Коли перейшла на українську, у мене було відчуття, що я додому повернулася із чужини. Парадокс, але рідна для мене таки українська. Я так її відчуваю.
Звісно, я чула мову: татова матуся розмовляла суржиком, по телевізору та радіо була мова, сусіди – мовою, в школі вивчали. А найбільше мене вразив такий випадок: у дитячому садку, куди мене віддали, вихователька била по губах дітей за мову і наказувала: “Гаварі нармальним язиком”. Так воно і відклалося на підсвідомості: є мова, а є нормальний язик. Звісна річ, що з дитинства було відчуття якоїсь жахливої таємниці навколо мови. Коли таємниця розкрилася, стало ясно, що мова мого народу – не російська. От і все. І не важливо, що батьки розмовляли російською, бо ясно, що то був примус, вони мали послуговуватися російською, щоб виживати.