Цикл Сатурн/Уран в гороскопі України
Цикл класу В Сатурн/Уран триває 45 років. Він звучить на середніх тонах у мелодії, що визначає якість часу, і часто дисонує з темами низьких тонів перетворювального класу А, бо уособлює консервативні або інерційні сатурніанські сили. Цикл Сатурн/Уран має такий смисл: “Зміцнення праворадикальних та ліворадикальних політичних позицій як реакція суспільства на страх втратити стабільність і не утриматися в чинних кордонах, розвиток важкої промисловості та науки”.
Відновлення Незалежності держави Україна у 1991 році відбулося саме на фазі кон’юнкції циклу Сатурн/Уран. У гороскопі відновленої Незалежності України Уран ретроградний у 11 градусі Козорога, Сатурн ретроградний у 2 градусі Водолія – обидві планети у фазі ретроградності, що вказує на те. що Незалежність була саме відновленою. Точна кон’юнкція Уран/Нептун міститься у 10 домі мети української політичної нації, з якою нація створила державу для себе у 1991 році. Уран і Нептун в цьому гороскопі є управителями 12 дому таємних ворогів та подолання саморуйнування (це вказівка на те, що населення України має психологічну травму в наслідок Голодоморів та імперської колоніальної політики з боку Росії), на куспиді котрого розташований Місяць у Водолієві (це вказівка на те, що населення України понад усе прагне свободи, незалежності, суверенності). Сатурн міститься у 11 домі парламентаризму і є управителем 10 дому мети нації та її репутації у світі, а також управителем 11 дому парламентаризму. Подивимося, як розгортається символізм циклу Сатурн/Уран з моменту утворення держави у 1991.
Новий цикл Сатурн/Уран розпочався у 1988-1989 роках – фаза кон’юнкції циклу Сатурн/Уран. У 1988 роках радикалізація політичних позицій стала прямою відповіддю на системну кризу та страх перед невизначеним майбутнім, особливо в країнах соціалістичного табору. У Югославії 1988 рік став періодом, коли агресивно піднявся сербський націоналізм під проводом Слободана Мілошевича. Це була реакція на відчуття загрози територіальній цілісності Сербії та страх втратити домінівну позицію у федерації. У серпні 1988 року було опубліковано перший статут руху ХАМАС, що радикалізувало ісламістський рух на палестинських територіях. В Індії (штат Джамму і Кашмір) радикальні ісламістські групи об’єдналися у фронти та почали збройне повстання проти індійського правління. Для лівих сил 1988 рік став часом глибокої кризи ідеології через занепад радянської моделі. У Східній Європі та СРСР спроби лібералізації (Перестройка) призвели до поляризації між “старою гвардією” (догматиками), які прагнули зберегти кордони за будь-яку ціну, та новими демократичними рухами. В Італії до кінця 1980-х років ще відчувалися відгомони “Свинцевих років”, де ліворадикальні угруповання (як-от “Червоні бригади”) використовували насилля.
У 1988 Україна (УРСР) перебувала у системній кризі радянського ладу. Політика “Гласності” відкрила правду про злочини минулого. В цей час почалися міжетнічні зіткнення у Нагірному Карабасі (1988). У 1988 році в Україні національний рух почав стрімко політизуватися, перейшов від правозахисної діяльності до вимог державного суверенітету. 7 липня 1988 року у Львові на базі Української Гельсінської групи було створено Українську Гельсінську спілку (УГС). Вона стала першою легальною політичною організацією в Україні, що відкрито протистояла монополії КПРС. Суспільство відчувало загрозу “розмивання” української ідентичності та економічного колапсу в межах СРСР. Радикалізація правих сил проявлялася у вимогах реального суверенітету, відновлення української мови та виходу з-під контролю Москви як єдиного способу зберегти стабільність на власній землі. Відбувалися масові мітинги у Львові та Києві, де вперше почала з’являтися національна символіка, що тоді сприймалося владою як радикальний виклик. Зміцнення лівого радикалізму відбувалося переважно як реакція партійної номенклатури та частини суспільства, що боялася хаосу та розпаду країни. Частина комуністичної еліти та ветеранів праці сприймала “Перестройку” як зраду ідеалів комунізму. Їхня радикалізація полягала у прагненні повернутися до жорстких методів управління (авторитарного консерватизму) для “наведення порядку”. Ліві радикали прагнули зберегти СРСР у чинних кордонах. Будь-які демократичні зміни трактували як загрозу, що веде до громадянської війни та втрати статусу супердержави. Посилилися дії репресивного апарату (хоч і в менших масштабах, ніж раніше) проти активістів УГС, заборона несанкціонованих зборів була проявом цього “охоронного” радикалізму.
У період 1988–1989 років важка промисловість та наука УРСР перебували у стані глибокої суперечності: з одного боку, зберігався потужний індустріальний потенціал, з іншого — наростала системна економічна криза. Наприкінці 80-х років промисловість УРСР залишалася основою економіки СРСР, проте її розвиток гальмувався застарілими методами управління. Виробництво засобів виробництва (важка індустрія) складало близько 70% всього промислового потенціалу республіки. 1989 рік став першим офіційно визнаним роком падіння економіки. Зростання дефіциту та інфляції призвело до вимивання товарів із ринку. Впроваджувався госпрозрахунок та самофінансування підприємств, що мало на меті дати заводам більше самостійності, але фактично призвело до розриву господарських зв’язків. Через економічні труднощі у 1989 році розпочалися масові страйки шахтарів Донбасу, що висували не лише економічні, а й політичні вимоги. Українська наука в цей період мала значні здобутки, попри загальне скорочення фінансування. Академія наук під керівництвом Бориса Патона залишалася провідним центром фундаментальних досліджень. Активно розвивалися ядерна фізика, матеріалознавство та радіофізика. Зокрема, науковці Академії відкрили явище утворення сильно деформованих важких ядер. Значна частина наукових розробок продовжувала працювати на оборону, що створювало технологічний відрив від цивільного сектору. Політика «гласності» дозволила науковцям почати відкриті дискусії про екологічні наслідки промислового розвитку (особливо після аварії на ЧАЕС) та переглянути «білі плями» історії.
1996-1997 – фаза витрат секстиля циклу Сатурн/Уран. У 1996–1997 роках радикалізація політичних рухів в Україні була зумовлена глибокою соціально-економічною кризою та загостренням боротьби навколо прийняття Конституції 1996 року. Основним вектором правого руху стала протидія проросійським силам та боротьба за національну ідентичність. Навесні 1996 року організація УНА-УНСО активно виступила проти інтеграції Росії та Білорусі, організовуючи акції протесту в Україні та Мінську (події «Чорнобильського шляху»). Радикалізм проявлявся у готовності до силових дій та воєнізованій структурі. Соціал-національна партія України (пізніше ВО «Свобода») формувала молодіжні загони та використовувала агресивну риторику щодо «ворогів нації», фокусуючись на вуличній активності. Радикалізація комуністів та соціалістів відбувалася через експлуатацію теми економічного занепаду та грошової реформи 1996 року. Комуністична партія України радикалізувала вимоги щодо відновлення СРСР та скасування інституту президентства під час конституційного процесу. У 1997 році посилилися масові протести через заборгованості по зарплатах. Ліві сили використовували ці настрої та закликали до повалення «антинародного режиму» Кучми, що згодом переросло в акції початку 2000-х. Радикалізація обох крил призвела до політичної поляризації, яка чітко проявилася під час парламентських виборів 1998 року.
Період 1996–1997 років став етапом відносної стабілізації після глибокої кризи початку 90-х, проте важка промисловість і наука все ще перебували у складному стані адаптації до ринку. Цей сектор залишався фундаментом економіки, попри скорочення частки промисловості у ВВП. Чорна металургія була базовою галуззю, яка забезпечувала значні валютні надходження, але залежала від зовнішніх ринків та імпортованих енергоносіїв. У 1996 році тривав процес приватизації великих підприємств. Важливою подією 1997 року став контракт на постачання танків Т-80УД до Пакистану, що дало поштовх для роботи заводів військово-промислового комплексу (ВПК). Роботу галузі ускладнювала заборгованість та криза неплатежів, проте відбувалося становлення національних енергетичних компаній. Наукова сфера переживала трансформацію організаційних структур на тлі обмеженого бюджетного фінансування.
1999-2000 – фаза витрат квадрата циклу Сатурн/Уран. Радикалізація лівих і правих рухів в Україні була зумовлена глибокою політичною кризою та переобранням Леоніда Кучми на другий термін. Цей період став поштовхом до об’єднання раніше антагоністичних сил проти чинної влади. Ліві сили в цей час були представлені потужними парламентськими партіями, які перейшли до активної позапарламентської боротьби. Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ) під проводом Наталії Вітренко радикалізувалася на ґрунті жорсткої антизахідної та антиамериканської риторики, виступаючи за союз із Росією та Білоруссю. Соціалістична партія (СПУ) радикалізувалася після оприлюднення Олександром Морозом «плівок Мельниченка» у листопаді 2000 року. Це перетворило поміркованих соціалістів на ядро протестного руху. Комуністична партія (КПУ) попри велику фракцію в Раді почала втрачати монополію на опозиційність, що змушувало її до участі у масових вуличних акціях разом із правими. Праві рухи переживали період дроблення та переформатування у більш бойові структури. УНА-УНСО стала найбільш активною силою вуличних протестів. Після періоду відносного затишшя, організація радикалізувалася як основна силова частина антикучмівських мітингів. «Тризуб» ім. С. Бандери у 1999 році остаточно відокремилася від Конгресу українських націоналістів (КУН), обравши шлях прямої дії під проводом Дмитра Яроша. СНПУ (майбутня «Свобода») розвивалася як мілітаризована структура в Галичині, поступово готуючи ґрунт для виходу на загальнонаціональну арену. Наприкінці 2000 року сталася унікальна для української політики подія — відбулося ситуативне об’єднання ультралівих і ультраправих сил проти спільного ворога: убивство журналіста Георгія Ґонґадзе та «Касетний скандал» змусили УНА-УНСО, Соціалістичну партію та дрібні ліві групи вийти на спільні протести «Україна без Кучми». Це призвело до вуличних зіткнень, встановлення наметів на Майдані та перших масових арештів активістів, що радикалізувало позасистемну опозицію на роки вперед.
Період 1999–2000 років став переломним для української економіки, оскільки саме у 2000 році країна вперше за часи незалежності продемонструвала реальне економічне зростання. Важка промисловість залишалася фундаментом національного господарства, хоча структура виробництва була незбалансованою: частка групи «А» (засоби виробництва) становила близько 70%, тоді як товари народного споживання — лише 30%. Наприкінці 1990-х металургійний комплекс став головним джерелом валютних надходжень. У 1999–2000 роках держава досягла відносної стабілізації вугільної промисловості через надання бюджетних коштів, пільг і обмеження імпорту. Продовжувалося виробництво устаткування для важкої індустрії, тракторів та автомобілів, проте підприємства-монополісти (75–80% ринку) часто випускали продукцію з низькою конкурентоспроможністю. Велика роль належала «червоним директорам» та галузевому лобі, що впливало на державну політику. Розвиток наукової сфери у ці роки характеризувався посиленням державної регуляції та спробами адаптації до ринкових умов. Тільки за 2000 рік було прийнято понад 120 нормативно-правових актів для регулювання наукової та соціальної сфер. Основний акцент робився на військові технології та фундаментальні дослідження в межах НАН України, яка вперше почала готувати комплексні національні доповіді про стан економіки. У 1999 році активно працювали центри дослідження історії України та наукові товариства (наприклад, осередок імені Т. Шевченка у Черкасах).
2002-2003 – фаза витрат трина циклу Сатурн/Уран. Радикалізація правих і лівих рухів відбулася на тлі затяжної політичної кризи та підготовки до президентських виборів 2004 року. Основним каталізатором стала масштабна акція опозиції «Повстань, Україно!», яка об’єднала ідеологічно полярні сили проти режиму Леоніда Кучми. Радикалізація правих була зумовлена наслідками справи «9 березня» (2001 рік) та зростанням невдоволення владою. У грудні 2002 року Голосіївський суд Києва виніс вирок 16 активістам організації УНА-УНСО у справі про масові заворушення під час акції «Україна без Кучми», засудивши їх до 2–5 років ув’язнення. Це радикалізувало активістів, які вбачали у вироках політичні репресії та перейшли до активної підтримки опозиційного блоку «Наша Україна». Праві сили почали активніше використовувати тактику наметових містечок та блокування урядових кварталів як метод прямого тиску на владу. У 2002–2003 роках ліві сили радикалізувалися через зближення з ліберальною та націоналістичною опозицією заради спільної мети — усунення президента. Соціалістична партія України (Олександр Мороз) та Комуністична партія (Петро Симоненко) стали співініціаторами акції «Повстань, Україно!». Це був унікальний період, коли ліві радикали виходили на спільні мітинги з націоналістами під гаслами відставки президента та зміни політичної системи. Якщо раніше ліві фокусувалися на соціальних питаннях, то в цей період їхні вимоги стали більш політично радикальними: від негайного імпічменту до переходу до парламентсько-президентської республіки. Радикалізація проявилася у створенні ситуативного альянсу між правими (УНА-УНСО), лівими (КПУ, СПУ) та центристами (БЮТ, Наша Україна). Пік радикалізації припав на вересень 2002 року, коли на вулиці Києва вийшли десятки тисяч людей, вимагаючи дострокових виборів. Влада відповіла кримінальними справами проти учасників акцій, що лише посилювало протестні настрої та підготувало ґрунт для Помаранчевої революції.
У 2002–2003 роках економіка України демонструвала суттєве відновлення, де важка промисловість виступала ключовим драйвером зростання, а в науковій сфері відбувалися спроби законодавчого стимулювання інновацій. Цей період відзначився високими темпами зростання виробництва після тривалої кризи 1990-х. У 2002 році приріст промислового виробництва склав 7%, а у 2003 році цей показник зріс до 15,8%. Чорна металургія залишалася найбільшою галуззю, хоча її внесок у зростання дещо знизився через орієнтацію на експорт сировини. Видобувна промисловість у 2003 році показала зростання завдяки попиту на енергоресурси та металеві руди. Спостерігалося пожвавлення у транспортному машинобудуванні та виробництві обладнання, що стимулювалося державними програмами, зокрема Державною програмою розвитку промисловості на 2003–2011 роки. Переважання 3-го та 4-го технологічних укладів (сировинні та проміжні галузі) — понад 95% структури, тоді як високотехнологічні сектори залишалися недофінансованими. Наукова сфера поступово виходила зі стагнації, хоча системні проблеми (старіння кадрів, низьке фінансування) залишалися гострими. У 2003 році було прийнято Концепцію державної промислової політики, яка передбачала інтеграцію науки з виробництвом для створення конкурентоспроможної продукції. Попри економічне зростання, середня заробітна плата науковців залишалася низькою, що провокувало “відтік мізків”. Середній вік докторів наук у 2002 році сягав 60 років. Основна увага приділялася прикладним дослідженням у галузі матеріалознавства (зокрема, зварювання та нові сплави) та аерокосмічних технологій, де Україна зберігала сильні позиції.
2008-2010 – фаза опозиції циклу Сатурн/Уран. Радикалізація політичних рухів в Україні у 2008–2010 роках була зумовлена поєднанням глибокої фінансово-економічної кризи світового масштабу та гострої політичної нестабільності всередині помаранчевої команди. У цей період стався вихід радикальних націоналістів із маргінесу до реальної політики. Ключовою подією стала перемога ВО «Свобода» на позачергових виборах до Тернопільської облради у 2009 році (34,69%), що продемонструвало готовність суспільства до радикальнішої риторики. З’явилися нові мілітантні структури (наприклад, «Патріот України»), які робили акцент на прямому впливі, протестах проти нелегальної міграції та конфронтації з лівими групами. Прихід Віктора Януковича до влади у 2010 році радикалізував націоналістів, які бачили в його політиці загрозу державності (Харківські угоди, гуманітарна політика Табачника). Традиційні ліві (КПУ, СПУ) втрачали вплив, поступаючись місцем позапарламентським радикальним групам. Світова криза 2008 року спровокувала масові звільнення та боргові проблеми, що дало поштовх антикапіталістичним настроям. Виникли незалежні профспілки (наприклад, «Пряма дія»), які вдавалися до радикальних методів боротьби (захоплення університетських корпусів, блокування доріг) для захисту прав студентів та робітників. Посилилися сутички між лівими антифашистськими групами та праворадикалами, що перетворило вулиці великих міст на арену ідеологічних боїв. Радикалізація обох крил стала відповіддю на неспроможність центристських сил подолати наслідки кризи 2008 року та забезпечити політичну стабільність.
Період 2008–2010 років став для України часом серйозних випробувань, зумовлених світовою фінансовою кризою, що безпосередньо вплинуло на ключові сектори економіки. У цей період галузь пройшла шлях від стрімкого падіння до поступової адаптації. Світова криза спричинила падіння попиту на метал та хімічну продукцію. У 2008 році обсяги промислового виробництва скоротилися на 3,1%, а у 2009 році падіння стало критичним. Спостерігалося зниження обсягів видобутку нафти (на 4,4% за 9 місяців 2008 р.), хоча видобуток газу демонстрував незначне зростання. Ситуацію в енергетиці ускладнював російсько-український газовий конфлікт, що змусило підприємства шукати шляхи енергоощадження. Після глибокої рецесії економіка почала виходити зі стагнації, проте застарілі потужності важкої промисловості залишалися вразливими до зовнішніх ринків. Наукова сфера перебувала у стані реформування та пошуку нових моделей фінансування. У 2008 році Міністерство освіти та науки фокусувалося на модернізації вищої освіти та фізичного виховання. 2010 рік відзначився активними парламентськими слуханнями щодо запровадження 12-річної освіти та системних змін у науковому законодавстві. Основною перешкодою залишалося слабке впровадження наукових розробок у реальний сектор промисловості через кризовий стан підприємств.
2016-2017 – фаза прибутків трина циклу Сатурн/Уран. Праві сили в цей період трансформувалися з добровольчих формувань у структуровані політичні та напіввійськові організації. 14 жовтня 2016 року на базі Цивільного корпусу «Азов» було створено партію Національний корпус. Вона стала центром тяжіння для ветеранів та правої молоді, поєднуючи політичну діяльність із розбудовою парамілітарних структур (наприклад, Національні дружини). Групи на кшталт С14 посилили вуличну активність, яку вони називали «суспільним патрулюванням» або боротьбою з «антиукраїнськими силами». Вони часто вступали в конфлікти з лівими активістами та представниками ЛГБТ-спільноти. У березні 2017 року провідні праві сили («Свобода», «Правий сектор», «Національний корпус») підписали Національний маніфест, заявивши про об’єднання зусиль для досягнення політичних цілей. Ліві сили в Україні перебували в стані глибокої кризи через асоціацію з проросійськими настроями та радянським минулим. Заборона Комуністичної партії України (КПУ) фактично знищила старий «лівий фланг». Нові ж ліві (анархісти, соціал-демократи) зіткнулися з ідеологічним розколом: одна частина підтримувала Майдан і територіальну цілісність, інша — займала антивоєнні або нейтральні позиції. У 2016–2017 роках ліві активісти (особливо у Львові) зазнавали регулярних нападів з боку правих радикалів та уваги з боку СБУ, що часто призводило до їхнього переходу в підпілля або припинення публічної діяльності. Через неможливість легальної політичної боротьби деякі ліві групи радикалізувалися у своїх антифашистських акціях, що призводило до частих вуличних сутичок з опонентами. Загалом, цей період характеризувався домінуванням праворадикального порядку денного у вуличному просторі та фактичним витісненням організованих лівих рухів із публічної політики.
У 2016–2017 роках важка промисловість та наука України перебували у стані поступової стабілізації та адаптації до умов гібридної війни після глибокого падіння попередніх років. У 2016 році вперше з 2011-го промислове виробництво продемонструвало зростання на 2,4%, а у першому кварталі 2016 року темпи сягали 3,7%. 2017 рік став періодом закріплення позитивного тренду в усіх галузях. Чорна металургія залишалася ключовою галуззю, забезпечуючи 22,8% всього українського експорту товарів у 2016 році ($8,3 млрд). Частка видобувної промисловості в загальному обсязі реалізації становила близько 18%. Розвиток стримувався зношеністю основних фондів, високою енергомісткістю та втратою контролю над підприємствами на окупованих територіях (зокрема, пошкодження Лисичанського НПЗ). У 2016 році набув чинності закон «Про наукову і науково-технічну діяльність», який запровадив створення Національної ради з питань розвитку науки і технологій та Національного фонду досліджень. Загальний стан залишався критичним через низьке фінансування — у 2016 році витрати на дослідження становили лише 0,3–0,48% ВВП, що було значно менше європейських стандартів. Найбільший науковий потенціал зберігався в ядерних дослідженнях, матеріалознавстві, авіації, космічних технологіях та IT. Також активізувалася науково-технічна співпраця з Китаєм у сферах зварювання, суднобудування та медицини. У 2017 році було створено Вищий суд з питань інтелектуальної власності для кращого захисту патентів та розробок.
2021 – фаза прибутків квадрата циклу Сатурн/Уран. Для праворадикальних груп 2021 рік став періодом активної мобілізації навколо питань національної ідентичності та боротьби з «внутрішніми ворогами». Правозахисники фіксували частіші напади на ЛГБТ-активістів та феміністичні заходи через відсутність належної реакції поліції. Організації на кшталт «Національного корпусу» та «Традиції і порядку» активно брали участь у протестах проти «капітуляції» та проросійських сил, що іноді переростало у сутички з правоохоронцями. Війна на Сході продовжувала сприяти легітимації ультраправих угруповань як «захисників держави», що ускладнювало правове реагування на їхні радикальні дії. Ліві радикальні сили у 2021 році перебували у складнішому становищі. Ліві сили залишалися розділеними на «проукраїнські» (анархісти, соціалісти) та «антиукраїнські» (залишки проросійських комуністичних груп), причому останні зазнавали тиску з боку держави через політику деокупації. Радикальні ліві фокусувалися на питаннях соціальної справедливості та трудових прав, але їхній вплив на загальнополітичні процеси залишався низьким у порівнянні з правими. Основна активність лівих часто була реактивною — вони виступали опонентами праворадикальних акцій, що призводило до локальних конфліктів у міському просторі. Обидва фланги радикалізувалися на тлі невдоволення традиційною політикою та економічною ситуацією. Міжнародні спостерігачі зазначали, що Україна у 2021 році залишалася «частково вільною», а ультраправий екстремізм сприймався як виклик для демократичних інститутів. У 2021 році активізувалося запровадження санкцій проти осіб та організацій, що сприяло криміналізації радикальних елементів, пов’язаних із російським впливом.
У 2021 році промисловість та наука України демонстрували відновлення після пандемійної кризи, досягнувши рекордного рівня ВВП у майже $200 млрд. Галузь показала помірне зростання на 1,1%, при цьому ключові сектори продемонстрували вищу динаміку. Виробництво сталі зросло на 3,3–3,6% (до 21,37 млн тонн). Експорт металів та виробів з них став лідером, сягнувши $15,98 млрд, що на 77% більше за показник 2020 року. Виробництво машин та устаткування зросло на 7,4%. Частка високотехнологічної продукції в секторі почала поступово зростати. Видобуток залізних руд збільшився на 2,5%. Наукова сфера у 2021 році зосередилася на цифровізації та стратегічному плануванні. Українські вчені опублікували понад 30 тисяч робіт у базі Scopus. Пріоритетними напрямами стали інженерія (13%), фізика та астрономія (11,8%) та комп’ютерні науки (10,2%). Було прийнято Національну стратегію розвитку штучного інтелекту на 2021–2030 роки та схвалено концепцію «Національної системи дослідників» для підтримки кадрового потенціалу. Частка відновлюваної енергетики в загальному виробництві зросла до 11,1%, а атомна енергетика забезпечила понад 54% потреб країни.
2025-2026 – фаза прибутків секстиля циклу Сатурн/Уран. Праві сили в цей період продовжують нарощувати вплив, спираючись на воєнний досвід та патріотичну мобілізацію. Праві збройні формування не лише не втратили радикальності, а й значно розширили свій вплив, чисельність та доступ до ресурсів. Через спортивну підготовку та патріотичне виховання радикальні рухи (зокрема “Сокіл” та структури навколо “Азову”) активно просувають ідеї “національного відродження” та мілітаристського націоналізму. Експерти зазначають, що частина радикально правих ідей була фактично інкорпорована в офіційну державну риторику, що легітимізує їхній порядок денний. Ліві сили в Україні перебувають у складнішому становищі через заборону проросійських партій, проте формується нова хвиля лівого активізму. У 2025 році “Соціальний рух” та інші продемократичні ліві платформи наголошують на тому, що основний тягар війни ліг на плечі робітничого класу. Вони виступають за скасування обмежень трудових прав та відновлення права на страйки. Повістка лівих зміщується в бік “екосоціальної” відбудови, доступного соціального житла, посилення студентського самоврядування та прямої демократії в містах. У липні 2025 року відбулися перші з початку повномасштабного вторгнення масові антиурядові протести проти законопроєктів, що обмежували діяльність антикорупційних органів. Соціологічні опитування кінця 2025 року показують високий рівень недовіри до міжнародних гарантій: 31,1% українців вважають створення власної ядерної зброї найкращою гарантією безпеки. Станом на початок 2026 року 51,4% громадян заявляють про готовність до протестів у разі неприйнятних територіальних поступок під час переговорів. Поки офіційне політичне поле залишається “звуженим” через воєнний стан, реальна радикалізація перемістилася в площину громадянського суспільства та воєнізованих структур, що створює значний тиск на владу для перезавантаження системи.
У 2025 році зафіксовано зростання частки машинобудування до 9,1% та збільшення фінансування НАН України на 4,8%, що спрямоване на розвиток оборонних технологій та відновлення дослідницької бази. Спостерігається значне зростання частки машинобудування у структурі промисловості, що свідчить про переорієнтацію на внутрішнє виробництво. Завантаженість виробничих потужностей підвищується внаслідок виконання оборонних замовлень. Продовжується залучення інвестицій для модернізації та релокації підприємств, що забезпечують фронт. У 2025 році Національна академія наук України отримала додаткові асигнування: понад 277 млн грн спрямовано на оборонні проєкти та пріоритетні напрями. Фінансування молодіжних лабораторій та груп зросло майже на 50%. Передбачено бюджетні кошти (понад 40 млн грн) на відновлення інститутів у Харкові, Києві та Одесі, що постраждали від воєнних дій. Очікується подальша інтеграція науки з ОПК, розробка новітніх безпілотних систем, систем РЕБ та підвищення енергоефективності промисловості.
2032 – фаза кон’юнкції циклу Сатурн/Уран. Це «затравочна ідея» будь-якого циклу, і як таку її слід розглянути повніше, оскільки вона містить у собі все наступне. Силу та значення сполук завжди визнавали у мунданній астрології. Від щомісячних місяців до Великих З’єднань зовнішніх планет, що відзначали ключові «затравкові» моменти історії, вже давно вважалося корисним будувати карти таких моментів для провідних областей світу і особливо відзначати ті місця, де ці з’єднання кульмінують або при яких інші планети розташовуються в кутових точках.
Внаслідок того, що з’єднання є одночасно остаточним завершенням попереднього циклу і народженням нового циклу, воно зазвичай супроводжується певним ступенем нестабільності і є початком нових напрямків і справ. Тому аспект з’єднання має якість смерті та відродження.
2038-2039 – фаза витрат секстиля циклу Сатурн/Уран.
2043 – фаза витрат квадрата циклу Сатурн/Уран.
2047-2048 – фаза витрат трина циклу Сатурн/Уран.
2056-2057 – фаза опозиції циклу Сатурн/Уран.
2063-2064 – фаза прибутків трина циклу Сатурн/Уран.
2066-2067 – фаза прибутків квадрата циклу Сатурн/Уран.
2070-2071 – фаза прибутків секстиля циклу Сатурн/Уран.
2079 – фаза кон’юнкції циклу Сатурн/Уран. Читайте трилогію Юрія Щербака “Час”. У трилогії антиутопій Юрія Щербака «Час» події відбуваються у другій половині XXI століття. Хронологія охоплює період з 2077 по 2084 роки. Кожна книга трилогії фокусується на конкретному часовому проміжку, що відображено в їхніх назвах. «Час смертохристів: Міражі 2077 року» (2011) — дія розгортається у 2077 році, напередодні масштабного глобального конфлікту. «Час великої гри: Фантоми 2079 року» (2012) — події відбуваються у 2079 році, висвітлюючи геополітичне протистояння навколо України. «Час тирана: Прозріння 2084 року» (2014) — завершальна частина описує події 2084 року, коли в Україні встановлюється режим військової диктатури генерала Гайдука.
2086 – 2087 – фаза витрат секстиля циклу Сатурн/Уран. Читайте трилогію Юрія Щербака “Час”. У трилогії антиутопій Юрія Щербака «Час» події відбуваються у другій половині XXI століття. Хронологія охоплює період з 2077 по 2084 роки. Кожна книга трилогії фокусується на конкретному часовому проміжку, що відображено в їхніх назвах. «Час смертохристів: Міражі 2077 року» (2011) — дія розгортається у 2077 році, напередодні масштабного глобального конфлікту. «Час великої гри: Фантоми 2079 року» (2012) — події відбуваються у 2079 році, висвітлюючи геополітичне протистояння навколо України. «Час тирана: Прозріння 2084 року» (2014) — завершальна частина описує події 2084 року, коли в Україні встановлюється режим військової диктатури генерала Гайдука.
2089-2090 – витрат квадрата циклу Сатурн/Уран.
2092-2093 – фаза витрат трина циклу Сатурн/Уран.
2089-2099 – фаза опозиції циклу Сатурн/Уран.

