1994 рік 19 грудня. 8 років як живу із частковою непрохідністю кишківника в результаті трьох внутрішньочеревних операцій. Із синами ввечері пішла навідати сімейний дитячий дім, що навідую останні пару місяців – познайомилася з ними у вересні, коли шукала для свого малого дитячий садок. Тепер от навідую.
У мене завжди повно зайвих продуктів, що не вміщуються у холодильник, і речей, що не влізають до шафи. “Для щедрого знайти того, хто приймає, – радість більша за самі дарунки”.
Чаювання. Господиня дому навчалася астрології, викладає психологію. Розмови про астрологію, про віру, про цінності. Помічаю, що кажу про особисте – переповідаю події свого життя, оцінюю їх. Ситуація стихійної психотерапії. Психологиня вникає, заохочує до відвертості. Не зупиняюся. Раптом її осяяло одкровенням, із підбадьорюванням: “Оля, признайтесь, любите это дело?” – характерним жестом стукає себе по горлу. Я ніяковію. Відповідаю: “Мои веки кажутся вам отечными? Нет, я не употребляю алкоголь – строение века такое”. На годиннику за 21, давно вже час вкладати дітей до ліжка.
Додому пішки 15 хвилин. Чого ж у мене так розболівся живіт? Вдома одразу – ношпу, ще ношпи, ще. Знудило. Діти сплять. Біль не минає. Лягаю з грілкою. Напівсон, разів 200 – “Отче наш”. Біль циклічний і сильний. Кепська справа. “Слушай, Ты! Пошел Ты нахер!” Кличу чоловіка: “Все, молитвы не помогают. Звони родителям”.
Приймальний покій маминої й татової обл лікарні. Хірург, якого знаю з дитинства, схожий на Санта Клауса доктор Колечкін обережно і фахово промацує мій живіт. Я одразу заспокоююся, біль ніби зникає. Прошу: “Доктор, только не операция!” Відповідає: “Ничего, поспи, утром сама попросишь”.
Напівпритомна на операційному столі. Тата немає – значить, цього разу не він оперуватиме мене. Я його розумію. Двоє молодих хірургів, гарні. Обговорюють, як різати. “Красивый живот, проработанные мышцы. Нельзя такой живот портить”, – проводить лінію від сонячного сплетіння до лобка. Подумки з полегшенням видихаю. “У нее вен нет. Вивисекция. На ноге? Посмотри на эти ноги. Нет, давай на сгибе локтя”. Подумки полегшено видихаю: дякую, хлопці! Добре, що це не тато оперує, завтра кричатиме на них, ризсковиті.
Відкриваю очі – наркоз минув. Вже все? “Нет, это только вивисекция. Сейчас начнем”. Анестезіолог: “Оля, расскажи что-нибудь!” “Ну, уж нет – потом от этого слова не отделаешься во сне. Я просто представлю красивый осенний день”.
Відкриваю очі – наркоз минув. Вже все? “Да”. “Что мне отрезали?” “Ничего. Просто разъединили спайки”. “Слава богу! Спасибо, доктор!”
Мама взяла відгули і цілий день і ніч зі мною в палаті. Це серйозно – мама між роботою і мною обрала мене. Я в небезпеці. Ага, я температурю. Мама сперечається з хірургами. Сваряться. “Вы тут не у себя в отделении!” “Я – аллерголог. Для меня очевидно, что темпрература – реакция на антибиотик!” Мама рятує мені життя.
Я вдома. Я вже сама пересуваюся. На балконі – два ящика апельсинів і метрова солона форель для відновлення сил. Я розглядаю себе у дзеркало: дупа геть пласка, скаліченні м’язи живота випирають, мов вагітність. Нічого. Спортзал все виправить… Я позбавилася хронічної хвороби методом хірургічного втручання на День Св. Миколая. Це ж справжня різдвяна історія!
Коментарів немає