Вчора зателефонувала Сашка: “Мамусю, я така тобі вдячна! Я не можу повірити! У мене все виходить! Це ти мені допомогла!”
Я завжди була хорошою матір’ю. Правильною. Такою, що не допускає надмірної опіки і не полишає без уваги і підтримки. Такою, що не обмежує свободу вибору, але говорить правду, коли цей вибір є негідним. Буває, що мої діти роками не спілкуються зі мною через те, що я не схвалила їхнього вибору. Але врешті-решт вони повертаються, бо я завжди права. Чому права? Бо багато знаю про правила життя. Бо оцінює об’єктивно і справедливо.
Ми з Сашкою не спілкувалися і не бачилися кілька років. Аж коли вона зателефонувала: “Мамусю, ти була права. Можна я прийду?” І я дуже зраділа! Звісно, я пам’ятаю образливі слова і вимагаю вибачень, але я дуже радію. І ось ми разом, ми насолоджуємося життям. І вона каже: “Давай поїдемо на берег, пофотаємося, вберися гарно”. І я вбираюся. Ми їдемо в автівці. Вона на задньому сидіння і розглядає мене у дзеркало заднього виду. “Що, доню?” “Мамусю, от все так: і макіяж, і одяг, і поєднання кольорів. Але щось не так. От все бездоганно, а що ж не так?” Посміхаюся: “Просто я постаріла, доцю. Постаріла. Ми давно не бачилися”. Сашка сахається: “Ах!” – і затуляє обличчя. Ах, якби ж то ми могли просто вимкнути тих, кого любимо, на якийсь час, коли ми не хочемо їх бачити, а потім увімкнути, як кіно на тому самому кадрі. Але ж ні, це неможливо. Коли ми відкладаємо щось на потім: стосунки, любов, справу, – маємо пам’ятати: вони не чекатимуть нашого повернення законсервованими – постаріють. Обов’язково постаріють.
Коментарів немає