Капелюхи

+11 і другий тиждень дощ. Вчора, як завжди пішки, між 11 і 13 годинами пройшла весь центр від готелю Турист до м’ясної крамниці на Шевченка – і у зворотному напрямку. Оскільки люди звертають увагу на мої капелюхи (я практично не виходжу на вулицю без капелюха, берету, в’язаної шапки, кепки, бейсболки тощо весь рік), я також мимоволі звертаю увагу на людей, у яких на голові щось таке присутнє. Я розумію, коли за чудової погоди, коли сонце не надто припікає в макітру, або коли немає холодного вітру, не сипле на голову сніг чи дощ, городяни ходять з непокритою головою. Але для мене є загадкою: що їм заважає захистити найдорожче, що в них є, від агресивного впливу природи?
Під час вчорашньої прогулянки, крім мене, в капелюхах в центрі було кілька персон. Першим капелюшником потрапив на очі окраса нашого міста – музика-гітарист, чий стиль зачіски, бороди й одягу віддалено нагадує легенду нашого міста часів Брежнєва і 90-тих Сашу Шокіна. Капелюх музиканта сильно стилізований. Видно, що було докладено немало фізичних зусиль, щоб позбавити вінтажного фетрового капелюха його первинної форми федора і надати форми відра з продавленим дном. Вочевидь, били довго і нудно кулаком всередину і потім топтали. Капелюх сильно постраждав, але лише такий капелюх міг стати частиною необхідного сценічного образу. Другими трапилися дівчати в яскравих сучасних новеньких бейсболках – жваві, веселі, цілеспрямовані, з креативним блиском в очах. Третім був чоловік середнього зросту років 70 в чистенькому невиразному одязі кежуал, але капелюх, який то був капелюх! Справжній капелюх американських шерифів і ковбоїв зі шкіри бобра, і він був насиченого бурякового кольору – точнісінько такого, як мій вовняний капелюх. Ми збентежено подивилися одне на одного, між нами проскочила іскра. Я торкнулася краю свого капелюха, трохи підійнявши інший, і чемно кивнула з відповідним моменту виразом обличчя, як то робили ще мої дід і дядько, прогулюючись вулицею Леніна на початку 70-тих. Чоловік оцінив мій жест – посміхнувся, як один таємний заколотник до іншого, і кожен пішов своїм шляхом. Ну, і останньою людиною в капелюсі на сьогодні виявилася Света Федотова, з якою ми навчалися на філфаці. Поки я потайки роздивлялася її замшевий казанок тридцятирічного віку, я зрозуміла, що не має сенсу турбувати Светку привітаннями – людина повністю зосереджена на власному внутрішньому світі, повільно пливе флібустьєром в каюті на відпочинку серед буденної метушні, де все навколо – лише гра хвиль за склом ілюмінатору. Я глибше насунула на лоба свого капелюха і теж сповільнила ходу – приреченим на смерть Центральним сквером варто пройти без поспіху, коли ще доведеться?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*
*

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Коментарів немає