Серед десяти основних планетарних циклів цикл Нептун/Плутон найтриваліший – 492 роки. Цей цикл – один з трьох циклів класу А: Нептун/Плутон – 492 роки, Уран/Нептун – 172 роки, Уран/Плутон – 127 років. Три цикли класу А задають тон глибинних і нездоланних прагнень людей, які еволюційно трансформують цивілізацію. Дивіться, як фази кон’юнкції циклу Нептун/Плутон корелюють з виникненням нових ідеалів і прагнень людства.
579 рік до н.е. – світ на порозі «Осьового часу», коли відбуваються радикальні зміни у мисленні. в цей час Фалес Мілетський (бл. 624–548 до н. е.), перший грецький філософ, засновує мілетську школу: його ідея про те, що першоосновою всього є вода, започатковує перехід від міфологічного пояснення світу до наукового та раціонального. Анаксімандр (бл. 610–546 до н. е.), учень Фалеса, активно розробляє концепцію «апейрону» — нескінченної та невизначеної першоречовини, створює одну з перших карт світу та висуває революційну ідею про те, що Земля вільно тримається у просторі. Солон (бл. 638–558 до н. е.), афінський законодавець і поет, здійснює реформи в Афінах, які закладають фундамент демократії та правової держави і задають напрямок політичному розвитку усієї європейської цивілізації.
85 рік до н.е. – глибокі потрясіння в античному світі: громадянські війни в Римі, повстання Мітрідата, – формують запит на філософію, яка пояснила б місце людини в хаосі та дала моральні орієнтири. Марк Туллій Цицерон (106–43 рр. до н. е.) дає основи розуміння громадянського обов’язку та гуманізму (humanitas), адаптувавши грецьку філософію для масового вжитку римлянами; створює латинську термінологію для понять справедливості та держави – це тисячоліттями впливає на європейську правову думку. Тит Лукрецій Кар (бл. 99–55 рр. до н. е.), епікуреєць, створює поему «Про природу речей» (De rerum natura): пояснює світ через атомізм у своєму прагненні звільнити людей від страху смерті – радикальна ідея природного походження світу та відсутності божественного втручання впливає на прагнення людей до особистої свободи та спокою (атараксії) і сьогодні. Посідоній (бл. 135–51 рр. до н. е.), видатний філософ-стоїк, викладає на Родосі: поєднавши стоїцизм із природничими науками, створює цілісну картину всесвіту. Його ідея світової симпатії (все суще взаємопов’язане) та стійкість духу перед долею стає ідеологічною опорою для римської еліти та освічених верств у часи політичної нестабільності й надихає людей і в наші дні. Філодем із Гадари (бл. 110–40 рр. до н. е.), епікуреєць, заснувує впливову школу в Італії (Геркуланум), ґрунтуючись на принципах етики, психології та естетики. Його ідею шляху до щастя через дружбу та не участь у політичних інтригах популярна й досі. Ці мислителі перевели цивілізацію від чистої метафізики до практичної етики, що дало змогу людям знайти сенс життя, в час великих війн і драматичних змін.
411-412 роки – епоха пізньої Античності, коли в інтелектуальному житті християнське богослів’я і неоплатонізм стикаються у протистоянні та шукають синтезу у головних питаннях: якою є природа людини, чи є, які мають бути стосунки між церквою й державою. Цивілізація здійснює перехід від античного світогляду до середньовічного. Аврелій Августин (Блаженний) перемагає в дискусії на Карфагенському соборі – це визначає розвиток західної церкви. Гіпатія Олександрійська, математик, астроном і філософ-неоплатонік, очолює платонівську школу в Олександрії, є символом класичної науки й поміркованого неоплатонізму, впливає на політику міста. Кирило Олександрійський, патріарх Олександрії, стає одним із наймогутніших церковних лідерів та теоретиків христології й переводить цивілізацію від вільної філософської дискусії до жорсткої догматичної централізації.
904-905 роки – в Європі “темні віки”. Центри наукової та філософської думки – переважно у Візантії та Ісламському світі, у Західній Європі знання зберігаються переважно в монастирях. Аль-Фарабі (бл. 872–950 рр.), відомий на Сході як «Другий вчитель» (після Арістотеля), об’єднує у своїй філософії вчення Платона, Арістотеля та неоплатонізм. Абу Бакр ар-Разі (865–925 рр.), видатний лікар, філософ-раціоналіст і вчений, очолює лікарні в Реї та Багдаді й вперше впроваджує клінічні спостереження. Аль-Баттані (858–929 рр.), астроном і математик, уточнює довжину сонячного року та значення прецесії земної осі. Абу-ль-Хасан аль-Ашарі (874–936 рр.), теолог, розробляє основи ашаризму (один з головних напрямів сунітського ісламу), намагаючись примирити релігійне одкровення з раціональною логікою. У Києві править Олег Віщий, зміцнюючи державу, об’єднує племена, йде походом на Константинополь, розширює торгівельні права руських купців – час розквіту й становлення держави.
1398-1399 роки – цивілізація на межі Середньовіччя та Раннього Відродження, інтелектуальні пошуки. Сплеск народної релігійності, у суспільстві апокаліптичні очікування. В Україні політична нестабільність після битви на Ворсклі. Митрополит Спиридон сприяє поширенню релігійної думки в українсько-білоруських землях Великого князівства Литовського. Політична думка Вітовта (1350 – 1430) щодо створення централізованої держави та взаємодії з Золотою Ордою (особливо після поразки 1399 року на Ворсклі) має величезний вплив на розвиток регіону. Григорій Цамблак (1364 – 1420), церковний письменник та проповідник, збагачуює інтелектуальну традицію православного світу. Ян Гус (1369 – 1415) читає лекції в Празькому університеті, закладаючи основу для гуситського руху своїми філософсько-релігійними поглядами на справедливість та авторитет церкви. Крістіна Пізанська (1364-1430), перша професійна жінка-письменниця та мислителька середньовічної Європи, активно включається в інтелектуальну дискусію («Спір про Троянду»), відстоюючи права та гідність жінок. В Англії послідовники Джон Вікліфа (помер у 1384) поширюють його ідеї реформації церкви та переклади Біблії народною мовою. Джеффрі Чосер (бл. 1346 – 1400), англійський поет і філософ, автор «Кентерберійських оповідей», закладає фундамент сучасної англійської літератури та гуманістичного погляду на людину. Ібн Хпльдун (1332 – 1406), арабський філософ та історик, автор “Мукаддіма” закладає основи соціології та філософії історії.
1891-1892 роки – європейська думка на зламі класичної філософії та раннього модернізму. Карл Маркс вже помер (14 березня 1883 року), проте саме у 1891 сталися події, що визначили поширення та офіційне закріплення його ідеології. На з’їзді Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН) в Ерфурті прийнято нову програму, яка офіційно проголошує марксизм теоретичною основою партії, і робить його панівною ідеологією європейського соціалістичного руху. Фрідріх Енгельс вперше публікує роботу Маркса, написану ще у 1875 році, у часописі Die Neue Zeit: Маркс виклав ідеї про перехідний період від капіталізму до комунізму та сформулював принцип: «Від кожного за здібностями, кожному за потребами». У 1891 році Енгельс підготував нове німецьке видання праці «Наймана праця і капітал»з уточненими термінами відповідно до пізніших економічних теорій Маркса. На Брюссельському конгресі ІІ Інтернаціоналу (серпень 1891 р.) марксистські ідеї зміцнили свої позиції як фундамент міжнародного робітничого руху. У 1891–1892 роках у Німеччині виходять перші повні зібрання творів Фрідріха Ніцше, що започаткували «культ Ніцше» – його ідеї про «смерть Бога», «надлюдину» та «переоцінку всіх цінностей» починають масово поширюватися Європою. У Франції Анрі Бергсон викладає у Колеж де Франс і працею “Опит про безпосередні дані свідомості” закладає основу інтуїтивізму і виступаючи проти панування механістичного погляду на час і людську психіку. Праці Герберта Спенсера з соціального дарвінізму з концепцією “виживання найпристосованіших” визначають інтелектуальні погляди Британії та континентальної Європи. В Російській імперії Володимир Соловйов активно публікує статті про кризу західної цивілізації, просуваючи ідею “всеєденості”. Його ідеї сильно впливають на українську та європейську інтелігенцію. В Україні на початку 1890-х років розвивалися ідеї позитивізму та соціалізму. Михайло Драгоманов в еміграції продовжує розвивати концепцію громадівецького соціалізму та лібералізму. Володимир Лесевич, український позитивіст, активно займається синтезом наукового знання з філософією пізнання. Іване Франко, активно діючи як мислитель-матеріаліст, інтегрує європейські соціальні теорії в український контекст. Період 1891–1892 років став переломним для українського суспільства – це перехід від культурницької діяльності до політичної боротьби. Головна політична подія: братчики тарасівці саме у 1891 році створили свою таємну організацію на могилі Тараса Шевченка в Каневі. «Братство тарасівців» стало тим самим перехідним етапом від культурного українофільства (громадівства) до активної політичної боротьби. Хоча організація була розгромлена поліцією у 1893 році (багатьох членів заарештували), її ідеї лягли в основу перших українських політичних партій, зокрема Революційної української партії (РУП). Ідеї “братчиків” не були поміркованими, на відміну від ідей громадівства, – це були принципово нові ідеї. Ідея повної політичної незалежності України – це вперше. Ідея перебудувати Російську імперію у федерацію вільних народів й надати Україні повну автономію – Україна має бути окремою державою, а не автономією у складі Росії. Ідея визнати Російську імперії окупантом. “Тарасівці” вважали, що соціальні питання можна вирішити лише в суверенній державі, й мали ідею передати землю селянам та захистити права робітників. Ідея духовно й політично об’єднати всі українські землі – “соборність”, єдина, нероздільна Україна від Карпат до Кавказу (саме звідси пізніша фраза “від Сяну по Кавказ”). Ідея обов’язково послуговуватися українською мовою в родині, школі та державних установах. Ідея відмовитися від «зросійщеності» та орієнтуватися на власні національні інтереси. «Тарасівці» обстоювали ідею світської держави та свободи віросповідання. Під впливом М. Драгоманова та І. Франка серед молоді поширювалася ідея поєднати національне визволення із соціальною революцією й забезпечити права робітникам і селянам. В Наддніпрянщині панувала жорстка цензура, тож “Українським П’ємонтом” стала Галичина – ідеї національного відродження активно експортувалися з Галичини: угода “Нова ера” як спроба знайти компроміс між українськими діячами Галичини та австрійським урядом з метою отримати культурно-освітні поступки для українців; активне впровадження української мови в освіту та державні установи як головні компоненти української ідентичності, поширення знань з історії України серед широких верств населення.
Прослідкуймо, як в Україні втілювалися ідеї, що виникли під час фази кон’юнкції циклу Нептун/Плутон з 1891 року до наших днів.
Жовтень 1915 – липень 1918, пік аспекту 1 серпня 1917 – фаза напівсекстилю, що зростає, циклу Нептун/Плутон. На цій фазі ідеали циклу вперше помітно впливають на події у світі, починають матеріально впливати на життя. Період 1918–1922 років в Україні — це час Української революції та Перших визвольних змагань. 22 січня 1918 року Ухвалення IV Універсалу Центральної Ради, який проголосив повну незалежність Української Народної Республіки (УНР). 30 грудня 1922 офіційне створення СРСР, до складу якого увійшла маріонеткова Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Ця подія ознаменувала завершення активної фази визвольних змагань та початок тривалого радянського періоду.
Листопад 1929 – початок літа 1933 – фаза 45 градусів, зростальний аспект, циклу Нептун/Плутон. Це час “колективізації” та Голодоморів. Цей період є однією з найстрашніших сторінок в історії України, що визнана геноцидом українського народу.
Листопад 1937 – літо 1942 – фаза септиля, що зростає, циклу Нептун/Плутон. Це час Великого терору 1937-1938 в Радянській Україні (масові репресії), приєднання західноукраїнських земель 1939, що розширило УРСР, початок Другої світової та Великої Вітчизняної воєн, що призвело до нацистської окупації, падіння Києва у 1941 та тяжких боїв, коли українці воювали в арміях супротивників, а на українській землі точилися жорстокі бої з величезною кількістю загиблих.
1942 – 2035 – фаза точного секстилю, що зростає, 2035- 2050 фаза секстилю, що зростає, з широким орбом циклу Нептун/Плутон. На цій фазі реальні ідеї та ідеали циклу все більш інтенсивно інтегруються в основний патерн повсякденного життя. Таким чином, процес втілення основної ідеї циклу – зникнення Російської імперії та звільнення від влади Росії колишніх радянських республік набув чітких матеріальних форм і незворотного характеру.
Період 1942-1991 років в Україні – це час Другої світової війни, перебування України як УРСР у складі СРСР, під час якого відбувався процес поступового становлення національної свідомості, який завершився відновленням незалежності України у 1991 році через проголошення Акту про Незалежність та референдум. Це був період боротьби за виживання, національного спротиву та прагнення до самостійності, що знайшло своє логічне завершення наприкінці 1991-го, коли Україна знову стала незалежною державою.
Період 1991-2014 років в Україні – це час формальної незалежності, коли ми мали лише одного Президента, що впроваджував в життя ідею самостійної незалежної України. Весь цей час Росія робила конкретні дії з метою зберегти вплив на Україну через фінансування проросійських сил та економічний тиск, що зрештою переросло у відкриту агресію у 2014 році після Революції Гідності, з анексією Криму та початком війни на Донбасі. 20 лютого 2014 року вважається офіційною датою початку російської агресії проти України, що стало ескалацією конфлікту, який тривав з 1991 року. Період 1991-2014 років – це історія поступового наростання протистояння від політичного та економічного тиску до відкритої війни за український суверенітет та геополітичний вибір. 2019 – Євроатлантичний вибір України: Внесення до Конституції України незворотності курсу на членство в ЄС та НАТО, що стало чітким геополітичним сигналом.
2014-2022 – Гібридна війна: Конфлікт тривав у форматі бойових дій на східних землях України, економічного тиску (торгівельні війни, «газові війни») та інформаційного протистояння. 2022 – Повномасштабне вторгнення: Росія розпочала повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року, що перетворило відносини між Україною й Росією на стан повномасштабної війни та призвело до розриву дипломатичних відносин.
2022-2026 – Війна на виснаження: Україна, спираючись на міжнародну підтримку, веде оборонну війну, одночасно прагнучи до інтеграції в ЄС та НАТО, а Росія продовжує спроби знищити українську державність. Це екзистенційна війна. Для українців це боротьба за саме існування української нації, українського народу, боротьба за власну самостійну незалежну державу як прихисток для українців. За оцінками експертів, це війна, де два ворожих народи претендують на одну й ту саму територію, де агресор прагне знищити українство як таке: вбити людей, викрасти й русифікувати дітей, захопити території, перетворивши чоловіків, які там залишилися, на солдатів своєї армії; переселити людей з українських територій, які там жили, до Сибіру. Такі війни ніколи не припиняються, можуть припинятися на деякий час бойові дії, після чого агресор відновлює напад.
Коментарів немає