Баумейстер на УП https://www.pravda.com.ua/articles/2020/09/6/7265416/ : “Не поділяю розмірковувань про комплекс жертви. Ми вигадали собі виправдання, апелюючи до історії, яку ми зараз сконструювали.Ми кажемо – наші біди в тому, що ми були жертвами великих імперій. І оскільки ми були жертвами, то в нас не вдавалось, бо нам не давали.І коли історія нам дала таку можливість, ми продовжуємо розповідати про комплекс жертви. Найближчий рік чи два треба дуже багато зробити, щоб зруйнувати цей міф. Коли ми говоримо про комплекс жертви, треба запитати: чому ми себе ототожнюємо з жертвами, а не з катами?”
Відповідаю: ми, українці, ототожнюємо себе з жертвами, а не з катами, з тої причини, що Російська імперія і СРСР ставила нас, українців, перед вибором: або ти перестаєш бути українцем і катуєш українців, і тоді стаєш частиною нашої імперії – або залишаєшся українцем, і тоді мусиш терпіти всі ті утиски і знущання, які наша імперія чинитиме над тобою. Із 1991 ми, українці, відновили власну незалежну державу, ототожнюючи себе із тими українцями, що приносили себе в жертву у боротьбі за незалежність. Уявімо, що ми ототожнюємо себе із тими громадянами Російської імперії та СРСР, що відцуралися свого українства, зріклися своєї мови, забули свою історію заради того, щоб зробити кар’єру, бо саме такою була ціна можливості зробити кар’єру в умовах Російської імперії та СРСР. Якби ми зараз ототожнювали себе з катами, то це означало би, що нам не потрібно відроджувати українську мову, знати правдиву історію України, творити українське мистецтво – мы бы прекрасно обходились русским общепонятным языком, довольствовались бы «Историей российского государства» Бориса Акунина, не переводили бы иноземные фильмы на украинский, смотрели бы по телевизору российские ток-шоу и сериалы и наслаждались бы концертами Аллы Пугачевой по телевизору. Дійсно, в Україні є люди з такими цінностями і художніми смаками, але ж то не українці, а росіяни, люди не української, а російської культури, и їм незалежна вільна самостійна держава Україна без м***лів і комуністів не потрібна. То хіба можемо ми ототожнювати себе не з жертвами, а з катами в цій ситуації? Звісно ж ні! Ми стали жертвами на тому історичному етапі, коли московити отримали достатньо важелів впливу на нас, щоб поставити нас перед вибором: або зрікайся українства – або будеш знищений. Інша справа, що ми мусимо розбудовувати таку власну державу, в якій на державному рівні діяли би програми лікування психологічних травм для української політичної нації як постколоніальної і постгеноцидної. Ну, так ми таку державу і будуємо – притулок для українців. Будуємо, як можемо в умовах відвертої прямої агресії з боку РФ і в умовах прихованої підривної діяльності людей, що прагнуть знищити українську державність і повернути українців в російський культурний простір. І в цій розбудові кожен має визначитися, на якому боці перебуває, бо позиція «какая разнітса» – це позиція, яка не передбачає можливість іншого вибору, крім полярного «або ти опиняєшся в ролі жертви – або в ролі ката». Врешті решт, позиція «какая разнітса, куда ведет асфальтированная дорога» приведе тебе в московську країну ГУЛАГ, де життя і жертв, і катів не що інше як животіння в пекельному просторі.
Коментарів немає