Ходили з Ігорем вчора. В залі, крім нас, було ще дві пари. Одна пара почала голосно говорити на середині фільму щось обурливе на адресу побаченого і врешті пішла. Я ж дивилася на одному подиху, не відволіклася ні на мить. Фільм вражаючий, як сон – повне занурення у його реальність. Емоційний відгук дуже глибокий. Фільм дуже високої художньої якості.Мене зацікавила пара, яка пішла на середині фільму. Вони сиділи навкіс попереду нас за один ряд, то я могла їх розгледіти. Молоді, звичайні, пересічні. Вони обурилися тим, що їм нудно бачити на екрані картинку, яка довго не змінюється. Так обурюються учні з низьким рівнем інтелекту в середній школі на уроці літератури тим, що автор художнього твору якогось дідька весь час встромлює в текст описання природи.У більшості людей зараз кліпове мислення. Вони не здатні концентруватися на читанні, на зображенні. Якщо на екрані нічого постійно не миготить, вони відчувають роздратування, бо мислительний процес – це дуже важко насправді.
***
Діалоги з двома істориками (Митрофаненко і Чабан) і двома філологинями (Кирилюк і Ковтюх)
Юрій Митрофаненко: – Жахливий фільм. Не рекомендую
Ольга Іванець: – Пане Юрію, буду вам вдячна, якщо ви на рівні якостей з предметними прикладами розгорнете ваше синтетичне твердження щодо цієї стрічки: “Жахливий фільм”. І поясните аргументовано на фактах, чому саме не рекомендуєте до перегляду. Цікавлюся виключно як учителька літератури.
Юрій Митрофаненко: – не хочу, щоб глядачі бачили жалюгідного Шевченка, жахливу гру акторів, низького рівня дубляж, відсутність сюжетної лінії та динаміки стрічки…
Ольга Іванець: – Дякую. Я вдоволена вашою чесною відповіддю: “Я не хочу, щоб глядач переживав ті самі почуття під час перегляду, що пережив я”. Пане Юрію, ваша турбота про почуття глядача зайва: жодна людина не може пережити те саме почуття, що переживає інша, споглядаючи одне й те саме явище, з тієї причини, що не є клоном.
Юрій Митрофаненко: – приберіть лапки, будь ласка. Хіба це моя пряма мова?
Ольга Іванець: – Речення в лапках, бо це моя пряма мова – я розповідаю, як саме сприйняла ваше зізнання, – це називається в лінгвістиці “реверсивна трансляція”. Я вже виправила одруківку.
Не очікувала, що вас так сильно звеселяють звичайні одруківки в серйозному письмовому діалозі – це ознака сильного бажання змінити тему, принизивши опонента.
Юрій Митрофаненко: – вибачте, але не помітив серйозного діалогу
Ольга Іванець: – Невже! Я когнітивно попросила вас розгорнути на рівні якості з предметними прикладами декларовану вами позицію щодо фільму. Ви відповіли когнітивно (тобто, цілком серйозно, без жодного фонового чи стилістичного маркера), що дає підстави стверджувати, що діалог серйозний. Коли вам не сподобалася моя оцінка вашої позиції як емоційної, а не ментальної, ви зробили спробу поводитися так, ніби із самого початку діалог був несерйозним, – тобто, нав’язати мені роль, яку я не маю наміру грати. Не гідна поваги науковця поведінка. О, то ви й ще прибрали свій регід над моєю одруківкою! Боже, це ж дитяча поведінка…
Юрій Митрофаненко: – мені приємно, що Ви читаєте та серйозно сприймаєте мої коменти та ремарки
Ольга Іванець: – Досі сприймала серйозно. Більше не можу. Але ж занадто пласко і нудно ви жартуєте, якщо це жарти, – по-колгоспному.
Юрій Митрофаненко: – “по-колгоспному”. Ух-ти, а що Ви вкладаєте у цей вислів?
Ольга Іванець: – Маю на увазі стилістику жартів, характерну для вказаного соціального шару.
Ольга Кирилюк: – Це страшний фільм!! Елемент інформаційної війни проти українських символів!! Це жах і шок!!
Олег Чабан: – де та в чому?
Ольга Кирилюк: – в усьому. Від жалюгідного образу Шевченка до возвеличених образів офіцерів російської армії.
Олег Чабан: – подивись,при нагоді, ще раз. Якщо мова про майора. То його велич закінчилась у сцені побиття киями дезертира. Заміна 6000 ударів на 1000 продемонструвало лібералізм та “человеколюбіє”.
Ольга Іванець: – Пані Ольго, будь ласка, розгорніть на рівні якостей із предметними прикладами декларовану вами синтетичну позицію щодо фільму. Я маю розуміти хід вашої думки, щоб відкинути її або погодитися з нею. Інакше ваша трансляція із трьох речень, кожне з яких завершується двома знаками оклику, виглядає як істерика упередженої екзальтованої панянки, а не філологині.
Ольга Кирилюк: – не моя вина, що вам до 1986 року вбивали в голову совковий образ Шевченка Бо саме такий образ втілений у фільмі.
Ольга Іванець: – Знову твердження на синтетичному рівні. Розгорніть, будь ласка, його на якісному і предметному.
Олег Чабан: – Друзі, хочу поставити крапку над “і”. Протистояння між кланом Іл’єнків та режисером Денисенко існує давно, з 2012 року. Саме перший клан зробив наголос на балалайці, якої начебто до 1860 не існувало. Навіщо потрібен був цей фейк? Танок не сподобався? Вибачте, але така правда життя, закрите чоловіче товариство з усіма причандалами. Тому Шевченко грає, а не танцює. Доречі, на балалайці 1843 року виготовлення. Заходить до мечеті? Серед казахів Тарас мав статус Акина – мудрець, що не є типовим для не мусульманина, і це правда.
Ольга Іванець: – Вірогідно, в педагогічному університеті після 1986 студентам не викладають лінгвістичного аналізу текстів – немає кому проаналізувати кінострічки.
Олег Чабан: – Аналіз текстів нам добряче вбивали у голови, ще 1989-94 роках на істфаці, бо вивчали першоджерела. Не в тому справа. Боротьба кланів в кіно за державне фінансування породив спочатку плітки, потім фейки, що пішли у суспільство.
Ольга Іванець: – Коли філолог чи історик не можуть обґрунтувати свою емоційну оцінку художнього твору аргументами і фактами, це означає одне: не здали заліку з лінгвістичного аналізу текстів.
Світлана Ковтюх: – негативних коментарів навіть від фахівців. Для мене це не “Галя по садочку ходила” (хоч мистецтво такого ґатунку теж потрібне). Це фільм-притча з багатою інтертекстуальністю, символічністю, метафоричністю. Треба лише вміти бачити, слухати, відчувати, нарешті, знати матчастину. Теж гнітюче враження справили учні коледжу імені Сая. Вони ніколи до того не доростуть…
Ольга Іванець: – Світлано, дякую! От видно, що ми водночас отримали однаково якісну філологічну освіту, що дає можливість знатися на нюансах і тонкощах. Дуже рада, що ми однодумиці!
Світлана Ковтюх: – на жаль, не маю часу написати й про цей фільм, і про “Гуцулку Ксеню”, яку не всі кропивничани сприйняли.
Ольга Іванець: – Я маю час, але не маю бажання. Після українських виборів 2019 мене покинуло натхнення говорити і писати на загал.
Коментарів немає