Про втечу від буденності

Перша моя самостійна подорож сталася влітку після другого класу. Ми ходили вранці до школи, як завжди, а десь о дванадцятій нас відпускали додому. До дванадцятої були всілякі розваги: екскурсії містом, походи у Злодійську Балку, відвідини музеїв.

У той день ми автобусом поїхали у городський сад. Я пам’ятаю той вранішній холод початку літа. І мигладевий запах травички берізка з ніжними рожевими грамофончиками. І все це різнотрав’я великого лісу, що звався горсад. А потім ми всім класом сіли в автобус і поїхали назад, до школи. Але мій дух пригод вирвався назовні. І ми з подружками Свєтою Богуславською і Танею Щур вирішили: як побачимо, що автобус зупинився серед цікавої місцини, то одразу вискакуємо і тікаємо, щоб вчителі не наздогнали. І от ми їдемо, дивимося у вікно. І ось воно – дивовижне прекрасне місце! Яка ж краса! Просто як у казці Андерсена про Герду і чаклунку. Ми вискочили з автобуса і побігли кудись подалі від дороги. Геть незнайома місцевість! Повернулися на зупинку і пішли вздовж дороги, як Кавказька Полонянка. І досить швидко опинилися у самому центрі міста. Так дивно!

Коли я прийшла додому, бабуся сплеснула руками: «Слава богу! Олюшка! Як ти могла? Навіщо ви вийшли біля тюрми?» …Тюрми? Якої тюрми? Ну, як же, вчителька зателефонувала і сказала, що дівчата чомусь вийшли біля тюрми півгодини тому. …Виявляється, ми вийшли біля тюрми!

В цьому весь пафос мого життя: серед звичайного й буденного я, нарешті, бачу острівець чарівної краси. Він обіцяє романтичну подорож і феєричні пригоди! Я стрибаю з дороги на той острівець. Залишаюсь без нагляду добрих дорослих. Без рідного колективу. А виявляється, то просто звичайний гайок біля тюрми у центрі міста.