Про дитячі книжки

“Наша Таня громко плачет, Уронила в речку мячик. Тише, Танечка, не плачь, Не утонет в речке мяч”. Або: “Зайку бросила хозяйка. Под дождем остался зайка. Со скамейки слезть не мог, Весь до ниточки промок”. Віршики мого далекого дитинства початку 60-тих минулого сторіччя.Товста велика книжка з якісно вимальованими у кольорі героями віршів. «Идет бычок, качается, вздыхает на ходу: «Ох, доска кончается, Сейчас я Упаду». І бідолашний плюшевий ведмедик, що валяється на підлозі: «Уронили мишку на пол. Оторвали мишке лапу. Все равно его не брошу, Потому что он хороший». А ще там була картинка, яка викликала у мене тривогу і огиду: товсте малятко сидить між подушок біля відкритого вікна. Вітер підняв занавіску. Величезний горобець на підвіконні дивиться на малюка. Малюк завмер. На обличчі у нього – емоція непереборного жаху. Я не хотіла, щоб бабуся читала мені вірш про малюка та горобця. Я відчувала, що з малюком там сталося щось трагічне, невиправне. Приреченого бичка, поламаного ведмедика, нещасну Таню я ще могла витримати. Бо була ж надія: бичок же ж може і не впасти, ведмедика пообіцяли не покинути, а м’яч батьки Тані куплять новий. А от нажаханий малюк із горобцем – там надії не було: то не горобець насправді, то тварюка із потойбічного світу, яка зачарувала малюка і забере тепер його до себе навіки. Все моє дитяче єство протестувало проти цього безглуздого порядку речей, про який йшлося у цих віршах. Казка Андерсена про Елізу «Дикі лебеді» була набагато страшніша за ці вірші. Але в ній був розум людини як особистості. Розум давав надію. Власні рішення і вчинки впливали на розвиток сюжету. Можна потрапити у скруту. Але варто брати на себе відповідальність. Варто шукати вихід. Варто боротися до кінця. Це була велика різниця – ці дві книжки. Герої віршів Агнії Барто – безвольні та нерозумні, цілком залежні від волі інших та від зовнішніх обставин. У них є лише сподівання і страх. Я розумію, чому у мене в дитинстві була ця книжка Агнії Барто. Бо тоді, у 1962 році в УРСР взагалі будь-яка книжка – то була велика розкіш, рідкість. А часи були настільки жорстокі і страшні (сталінські репресії, Голодомор, Друга Світова війна, знов сталінські репресії, бідність, приниження, муки), що ці віршики Агнії Барто про страждання безправної особистості сприймалися людьми як щось цілком нормальне. Ці віршики були знеціненням муки маленької людини: ой, подивіться, бичок боїться впасти! Ой, як смішно – дівчинка плаче за м’ячом! Хтось відірвав іграшковому ведмедику лапу, впустивши на підлогу. Можна обирати: чи викинути того ведмедика на смітник – чи не викидати. І вирішення: ні, не викину, бо він же ж хороший. Боже, це ж етика людей, позбавлених емпатії! Так, я розумію їхній тодішній світ. Я розумію їхнє ставлення одне до одного, до власних дітей. Але я не розумію, як сьогодні у сучасній Україні після того, як всі страшні факти злочинів радянського режиму проти людини стали відомі всім, – як сьогодні матуся може купувати дитині цю Агнію Барто і примушувати вчити це напам’ять. Я не хочу думати про те, що ці матусі не тямлять у тонкощах, не мислять, не аналізують. Я не хочу в це повірити. Я буду продовжувати, як та Еліза, смиренно плести кольчуги з кропиви чарівних слів, щоб накинути їх на тваринне в людях і розчарувати їх, знов повернути до стану Людей.