У 2003 переселилася до квартири чоловіка у п’ятиповерхівку на іншому березі Інгулу. П’ятиповерхівка у чудовому місці – на пагорбах, навколо прекрасні дерева, солов’ї співають на початку літа, акація цвіте. Фактично самісінький центр старого міста. Але ж на іншому березі Інгулу.
Люблю ходити пішки, дивитися навколо. Особливо люблю дивитися на людей. На колишній Леніна, де була квартира моїх дідуся й бабусі, і на колишній Луначарського, де була квартира батьків, жити було дуже цікаво. Вийшла з дому – і навколо самі цікаві люди: студенти й викладачі, бо поруч купа навчальних закладів, поважні відомі персони. Загалом всі діловиті, гарно вбрані, з чудовими манерами. В домі батьків я прожила до 20 років. Вийдеш у двір навесні, влітку, восени – завжди на лавочці хтось із сусідів схилився над книгою. Всі не просто вітаються – обмінюються репліками, мистецтво коротких розмов. Йдеш до школи, до музичної. З роками – до інституту. Я обожнювала це – короткий обмін поглядів, слів, емоцій. І зараз я ходжу гуляти місцями мого дитинства і юності, хоча багато що змінилося не на краще: повирубували дерева, забудували сквери, спотворили фасади гарних дореволюційних будинків. Гегемон пролетаріату за двадцять три роки формальної Незалежності остаточно втратив залишки художнього смаку, перейняті у колишньої буржуазії. Але я все одно люблю гуляти містом. Лише коли минаю набережний сквер на тому березі Інгулу, пришвидшую кроки, щоб швиденько промайнути “робочу слободку” й дістатися додому. На тому березі Інгулу не захопишся гарним вбранням, красивими обличчями, не почуєш мимохідь уривку інтелектуальної розмови. Швидше, швидше – повз чорні постаті, повз сірі обличчя, повз брутальні слова. Біжи до своїх дерев, не озирайся навколо. Останній рубіж чужинського краю – лавка посередині будинку. За 14 років жодного разу не бачила на ній людину із книжкою. Жінки з цієї лавки ніколи не вітаються зі мною, і я вже давно не кажу їм: “Доброго дня!” – не відповіли жодного разу. Зазвичай я не чую, про що вони розмовляють між собою. А от сьогодні почула. Можливо, вони стали гірше чути і голосніше розмовляють тепер. Біжу із перукарні повз ту лавку і чую:
– …Еще не родился такой, как Ленин.
І голос іншої старухи:
– Или Сталин. Сталина на них надо. Чтобы поворошил тут.
Мені подобається жити на пагорбах між дерев і солов’їв. Але я почуваюся всі ці роки у внутрішній еміграції. Коли вивчала комунікатику в гуманістичній Школі “Людина серед людей”, нам говорили, що люди на рівні емпатії з першого погляду розуміють, хто свій, а хто чужий за культурною належністю. Я ж із перших днів переїзду сюди визначила цих жінок із середньої лавки: “Комуністки”. І вони визначили мене як ворожий класовий елемент. Коли йду повз, буквально фізично відчуваю їхню ненависть. Вірогідно, вони відчувають мій жах.
Коментарів немає