Що змушує нас рости над собою

“Духовний шлях сповнений ямами. А тому долається стрибками” (Авессалом Подводний)

Зараз скажу про власний досвід зростання над собою. Я пам’ятаю всі ті моменти, в які відчула, що моя картина світу вмить розсипалася на дрібні шматочки і у ту ж мить зібралася в нову, але з новими, розширеними кордонами. Це та сама мить осяяння свідомості несподіваним відкриттям. Те саме здивування, що водночас наповнює твоє єство палючим соромом і безмежним щастям відкриття і здивування: так он воно що! І життя більше ніколи не буде, як колись. Безліч таких моментів, що знаменують собою стрибок із одного рівня буття на інший – більш еволюційно високий.

Мені років вісім. Музикальна школа. Я стою у темному коридорі під дверима мого класу, очікую на початок заняття з класу фортепіано. Проходить повз одна із викладачок – шалено красива єврейка у фантастично прекрасному (нерадянському) вбранні. Я вітаюся, як завжди, із перехопленим від захоплення подихом. Вона привітно відповідає. Проходить на крок вперед, зупиняється, повертається. В коридорі немає нікого, крім нас двох. Підходить до мене, нахиляється, тихо, майже у вухо: “Олічко, перекажіть, будь ласка, дорослим, щоб не подавали вам на обід часнику перед заняттями”. Остовпіла. Подумки: “О,господи! Невже це відчутно?!” Палючий сором. Опускаю очі. Стиха: “Дякую!” Торкнулася мого плеча, покрокувала далі коридором. “Скажіть дорослим…” Значить, я не вирішую сама, що мені їсти, бо недоросла, залежна, дурненька. О, господи… Духовний стрибок! Ніколи, ніколи з тих пір ніхто не міг вирішувати за мене, що мені їсти, що мені вдягати, що читати, що говорити. Лише сама.

Мені п’ятнадцять. У мене складна двостороння пневмонія. Я лежу в обласній лікарні у мамусиному відділенні. Разом зі мною в палаті дві дорослі жінки. Тричі на добу мені колють в дупу пекучого уколу. Кожного разу я волаю, стинаю, вередую, капризую, рюмсаю, ремствую і намагаюся не датися колоти. Сестра зробила таки укол і вийшла. Одна з сусідок по палаті розпитує:

– Олю, а ти добре вчишся?

Відповідаю охоче, бо я ж люблю себе показати й похизуватися досягненнями:

– Так, я добре вчуся.

– Олю, а друзі у тебе є?

– О, так! У мене купа друзів!

– Олю, а що ти зараз читаєш?

Перегортаю книгу обкладинкою нагору:

– Жорж Санд “Графиня Рудольштадт”.

– Про що це?

– Це про гуситські війни насправді. Але під виглядом романтичних пригод юної діви.

Моя сусідка глибоко переводить подих. Робить довгу паузу. Говорить:

– Олю, ти справляєш враження притомної людини. То чого ж ти поводишся як слабка на розум?

Остовпіла. Перехопило подих. Кров прилила до обличчя. Палючий сором. Осяяння раптового відкриття. Еволюційний стрибок. Ніколи, ніколи в житті я більше не поводилася так, як виглядає нешляхетно.

“Істинне благодіяння – це таке, за яке не хочеться дякувати” (Авессалом Подводний)

Кожного разу, як доводиться писати клієнту гороскопа або спілкуватися усно, я стикаюся з необхідністю вибору: говорити неприємні клієнту речі чи не говорити? Не говорити – безпечно, зручно, мило. Але безвідповідально. Бо за великим рахунком мені платять саме за гарантію еволюційного стрибка. А він неможливий без перехоплення подиху, без остовпіння, без здивування, без переживання палючого сорому. Яке то для мене щастя, коли немає за що критикувати клієнта: немає протиріч в системі цінностей, якісна життєва позиція, адекватна поведінка – людина просто хоче дізнатися про себе ширше і глибше. А коли маю критикувати, втішаю себе: мені платять за зцілення, а ліки зазвичай гіркі та пекучі, солодкими практично не бувають.

Ви пам’ятатимете мене і через 30 – 40 років. Але геть не за те, що я мила й хороша. За інше – за стрибок. Як я із вдячністю і захватом згадую всіх, хто був до мене безжально справедливим.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*
*

Коментарів немає