Інколи я коментую дописи там, де коментують люди з претензією на інтелігентність. Це справляє враження, яке на вовків у темній хащі справляє ягня, що несподівано заблукало: ягня ні в чому не винне, але викликає загальне пожвавлення. Річ у тім, що в українському істеблішменті людина, що відверто позиціонує себе не просто як астролога (у нас же істеблішмент вважає себе людьми з науковою свідомістю, а не з магічною), а астрологиню (наш істеблішмент залишається глибоко архаїчним і патріархальним), – така людина в уяві істеблішменту наділена такими якостями: слабка на розум, тупа на язик, без почуття гумору, розмовляє штампами магічної свідомості, не має якісної гуманітарної освіти, позбавлена художнього смаку, ідіот, має малий словниковий запас, не здатна до адекватних реверсивних трансляцій, не має поняттєвого мислення. Ну, яка ж спокуса вступити з такою людиною у діалог – її ж так легко посоромити, так легко на її тлі виглядати вченим! Але ж ніт, помилочка вийшла: ця астрологиня якась неправильна – щось геть протилежне очікуванням являє спантеличеному народові. І на самому інтересному для астрологині місці – бац! і представник народу самозабанився.
З цього приводу згадаю для вас, друзі, історію з мого життя. Закінчила я інститут у 23 роки та пішла працювати вчителькою російської мови й літератури в хорошу середню школу в місті. І було мені дуже важко жити: здавалося, що кожен учень 4 класу знає про Ганса Х. Андерсена значно більше і краще за мене, житла свого у мене не було, зарплатні вчительської на життя й на винаймати квартиру не вистачало взагалі, я продавала колегам свої туфлі й сукні, і наприкінці навчального року у мене залишилося в шафі так мало, що на вихідні доводилося прати, щоб наступного тижня кожного дня носити одну й ту саму зміну одягу. І я захворіла з горя – в школі був вірусний гепатит і моя імунна система його в мене пропустила. Після важкої хвороби тато забрав мене зі школи та влаштував директоркою фільмотеки до облоно, звідки я за місяць втекла від почуття безнадійної нудьги й безсенсовності – санітаркою до тата у проктологію в операційну. Там я протрималася недовго, бо якийсь комуніст написав анонімку, що я, мовляв, не працюю, а лише зарплатню отримую, – перевели мене до операційного блоку мити коридор, щоб кожен лікар всієї лікарні, медсестра і санітарка бачили, чи працюю я. І я працювала. Якось в темному довжелезному коридорі навпроти мене, де я вимахувала шваброю, розчинилися двері ліфта і жвавий старюган з офіцерською виправною, що був на ролі водія ліфта, звернувся до мене гучно, як на плацу: «А чого це ви, миле дитя, з таким меланхолійним виглядом трете підлогу?» Я зраділа тому, що раз на кої віки тут зʼявилася людина, крім мене, ще й заговорила зі мною: «О! Добрий чоловіче! Тру я підлогу з таким меланхолійним виглядом саме тому, що вщент самотня в цьому темному місці скорботи, як та Евридіка, по яку не прийде Орфей». Старий вояка заклик із відкритим ротом, а потім каже: «Хто ви, дитя? Я тут 10 років запитую санітарок одне й те саме і 10 років чую у відповідь лише «ги-ги», і тут – ви. То хто ж ви?» Я трохи зніяковіла, але відповіла правду: «Я дочка начмеда Віктора Петровича, я маю освіту філолога, але боюся працювати в школі, тому я тут». Красивий дідусь вдоволено крякнув і проказав: «Це добре. Бо я вже злякався, що здурів і у мене галюцинації».
***
Батьки пережили це досить спокійно, бо мама рік працювала санітаркою, коли не поступила після школи до винницького медінституту, а тато підробляв санітаром під час навчання в інституті. Нічого ганебного в цій роботі не бачили. А от лікарі обл лікарні, колеги батьків, переживали це дуже болісно: «Оля, припини цю дурість, у тебе вища освіта, як тобі не соромно, ти ганьбиш батьків». Це ж був 1986-1987 – така поведінка сприймалася як прояв бунтарства проти совецької системи, бо дисиденти з вищою освітою працювали у котельнях, наприклад. Що я собі думала? Нічого я не думала, я просто знала, що буду це робити, доки на це є внутрішня санкція, мені було комфортно в цій ситуації. Але, як виявилося, некомфортно було моєму фізичному тілу: практично у перший же місяць роботи у мене почався вазомоторний риносинусит як алергічна реакція на дезрозчин. Врешті решт довелося застосувати хірургію, щоб відкачати з гайморових пазух рідину, яка там накопичувалася. Після операції хірург сказав: «Оля, ця робота тобі протипоказана , це дуже погано скінчиться, якщо ти продовжуватимеш контактувати з цими хімічними сполученнями». Це було на початку весни й мене взяли на роботу до школи вчителькою групи продовженого дня, де я працювала до початку нового навчального року. В цей час завершилося будівництво нової школи, куди мене перевели вчителькою російської мови та літератури, за фахом. Виявилося, з мене вийшла дуже класна вчителька: діти поважали й любили, їхні батьки були вдоволені, у мене зʼявилися друзі серед колег, мені було весело і цікаво. То був незабутній досвід занурення в реальний світ зі світу власних фантазій. Після пів року миття коридорів та носіння відрізаних шматків хворої людської плоті у пат гістологію я повернулася до школи впевненою в собі й своїх знаннях.
***
Антоніна Гумен: – Олю, дякую за сповідь. Для мене в цій історії найдраматичнішим є те, що залишилось за кадром. Як батьки пережили миття полів вами в лікарні?
Астрологиня Ольга Іванець: – Тоню, батьки пережили це досить спокійно, бо мама рік працювала санітаркою, коли не поступила після школи до винницького медінституту, а тато підробляв санітаром під час навчання в інституті. Нічого ганебного в цій роботі не бачили. А от лікарі обл лікарні, колеги батьків, переживали це дуже болісно: «Оля, припини цю дурість, у тебе вища освіта, як тобі не соромно, ти ганьбиш батьків». Це ж був 1986-1987 – така поведінка сприймалася як прояв бунтарства проти совецької системи, бо дисиденти з вищою освітою працювали у котельнях, наприклад. Що я собі думала? Нічого я не думала, я просто знала, що буду це робити, доки на це є внутрішня санкція, мені було комфортно в цій ситуації. Але, як виявилося, некомфортно було моєму фізичному тілу: практично у перший же місяць роботи у мене почався вазомоторний риносинусит як алергічна реакція на дезрозчин. Врешті решт довелося застосувати хірургію, щоб відкачати з гайморових пазух рідину, яка там накопичувалася. Після операції хірург сказав: «Оля, ця робота тобі протипоказана, це дуже погано скінчиться, якщо ти продовжуватимеш контактувати з цими хімічними сполученнями». Це було на початку весни і мене взяли на роботу до школи вчителькою групи продовженого дня, де я працювала до початку нового навчального року. В цей час завершилося будівництво нової школи, куди мене перевели вчителькою російської мови і літератури, за фахом. Виявилося, з мене вийшла дуже класна вчителька: діти поважали й любили, їхні батьки були вдоволені, у мене зʼявилися друзі серед колег, мені було весело і цікаво.
Антоніна Гумен: – Астрологиня Ольга Іванець відчуття, що в кінці коменту крапка не поставлена. Історія має продовження, і дає нам шанс насолоджуватись вашими дописами. Найважливіше, що оте бунтарство не закінчується, набуває інших сенсів, не менш важливих для прогресу вашої особистості. Можливо, саме це і зветься незламністю? І це саме те, що я ціную в Вас найбільше. Дякую, Олю!
Астрологиня Ольга Іванець: – Антоніна Гумен Тоню, дякую за підтримку і натхнення!
Коментарів немає