У 1982, коли я була студенткою, вивчали ми таку дисципліну – “Педагогіка”. Мені, як людині, яка в дитинстві захоплювалася “Респулікою ШКІД” Льоні Пантелеєва, вся ця радянська хрень про виховання справжньої людини була дико огидна. Але я зі співчуттям та повагою ставилася до викладачки Кіми Митрофанівни. І намагалася не засмучувати її зневагою її предмета.
І от сидимо ми з Чудновим на практичному у Кіми, розмовляємо, як завжди, про своє. В той момент саме – про нову платівку Євгена Бачуріна і про його живопис. Ну, і, само по собі, про справжнє й брехливе у нашому житті. І тут Кіма мене до столу кличе відповідати на якесь важливе для радянської педагогіки питання. Я питаюся, чи можу користуватися методичкою. Отримую дозвіл. Розкриваю методичку – і починаю нести позбавлену логічного зв’язку ахінею: береш з методички навмання словосполучення, і починаєш навколо нього будувати складні словесні конструкції. Говорити при цьому слід вкрай швидко, але супроводжувати все це мімікою і жестами, які свідчать про те, що ти дуже добре знаєшся на тому, про що говориш. Закінчуєш абзац – береш навмання з методички нове словосполучення і імпровізуєш на тему, додаючи нових рис міміці і жестам. І так аж поки викладач не зупине. Кіма Митрофанівна кілька разів робила спробу зупинити потік моєї нахабної містифікаторської свідомості, щоб прояснити для себе незрозумілі трансляції. На що я робила вираз уважного зацікавленого слухача пикою та статурою, кивала головою на знак усвідомлення – і починала нести нову ахінею, позбавлену будь-якого раціонального зерна. Ну, щоб ви могли уявити собі, що відбувалося, наведу приклад: “Глокая куздра штеко будланула бокра й курдячить бокренка”. Ну, ви ж розумієте, що йдеться про якусь персону жіночої статі, яка щось зробила з якоюсь персоною чоловічої статі і продовжує щось робити з нащадком персони чоловічої статі, який теж не жіноча стать. Так і Кіма Митрофанівна розуміла, що я говорю про щось педагогічне.
Після кількох невдалих спроб щось для себе прояснити, Кіма промовила: “Добре, я бачу, що у вас є якійсь свій погляд на проблему, але я погано уловлюю його суть. Я поставлю вам четвірку, а ви вдома якось доопрацюйте”
Я з непробивним виразом обличчя сідаю на місце. Чуднов ошелешено мовчить, вирячившись на мене. І пошепки: “Яке ж ти все ж таки цинічне стерво”.
Це я до чого. Це я про те, що я знаюся на символічній і сутнісній модальностях текстів ще з дитинства. І я ставлюся до текстів, в яких людина просто бавиться словами, за якими жодного змісту, як до звичайного сміття. З таких текстів не те що жодної користі, а навпаки, сама шкода. Це профанація розумності і профанація мови. Такі тексти відбирають час і силу у того, хто зловився й прочитав. І нічогісінько не дають на обмін.
Коментарів немає