В інституті ми з Танькою були найкращі. Тамара Іванівна Жарких, коли йшла до нашої групи на практичне заняття, казала на кафедрі: “Ну, пішла я до вершників без голови”. Ми з Танькою сиділи на першій парті. Тамара Іванівна ставила запитання. Обводила безнадійним зором аудиторію у пошуках розумних облич. Марніла. Але вона знала: досить лише поглянути на першу парту. По виразу її обличчя було видно, що їй це зовсім не цікаво. І нам з Танькою теж було не цікаво. Ми тягли руки, щоб Тамара Іванівна могла далі символічно вести заняття. Завжди одне й те саме: просте запитання, дурнуваті обличчя, дві руки з передньої парти, лаконічна відповідь на звичайне запитання по тексту лекції.
А потім екзамени. Дипломні. Робота. Доросле життя. Танька, коли саме ми з тобою вирішили, що у житті кількість розумних на долю вершників без голови перевищує кількість таких в аудиторії професора синтаксису складного речення кафедри російської філології? Ми ж були веселі й щасливі, коли сприймали речі такими, які вони є. Що ж сталося потім? Звідки цей бунт проти звичайного положення речей у природі? Він лише псує життя. Давай ми знову змиримося з самотністю розумної людини та радітимемо життю, як 30 років тому.
Коментарів немає