Oleg Rostovtsev: “Сьогодні день народження Висоцького, тому гарний привід подумати про нього і про майбутнє його пам’яті. Та не тільки про нього.
Ні, я не про пам’ятник, який прибрали в Одесі і дуже добре зробили, враховуючи обставини: хто і коли ініціював його встановлення, хто його продавив, хто і як відкривав. Це був не пам’ятник Висоцькому, а акція проросійської наволочі.
А ось питання про місце для Висоцького і інших важливих постатей для принаймні частини нашого соціуму, які є спільними для тих, хто жив або пам’ятає СРСР – це такі ж питання. Я не про тих, кого можна чітко ідентифікувати як росіян (Солженіцин, Солоухін, Астафьев тощо) і ні про тих, кого можна також однозначно маркувати як українців (Стус, Сокульський, Івасюк тощо), а про тих, кого не можна національно маркувати, які були загально радянськими, але ж важливими для всіх постатями, таких як Окуджава, Галич, Параджанов, Войнович, Сахаров, Віктюк тощо. Їх дуже багато, вони не були діячами суто української культури, але ж вони були діячами культури, яку багато з нас вважає своєю і яка була дуже важливою для нашого формування.
Окуджава не був грузинським поетом, Стругацькі не були єврейськими письменниками, Параджанов не був вірменським режисером. Вони всі були радянськими, тобто загальними для всіх, хто перебував в СРСР. І хоча СРСР був злочинною і мерзотною державою, ці люди, і багато інших, зробили ні мало, щоб ми змогли пережити і залишитись людьми.
Я вважаю, що їм треба бути вдячними, але ж нам треба вирішити чи ми беремо їх с собою в майбутнє, чи залишимо не як частину особистої ідентичності, а як частину нової української спільної ідентичності. Чи ми хочемо щоб вони були частиною ідентичності наших дітей та онуків.
Тут питання не про нас, а саме про майбутнє. Хтось буде продовжувати слухати Висоцького (я, наприклад, вже не можу), хтось буде співати Окуджаву, хтось буде розмовляти цитатами Венедикта Єрофеева або Стругацьких. Цього ніхто ніколи не заборонить робити в індивідуальному порядку, як і слухати Сержа Гензбура або читати Байрона. Але ж – чи ми готові маніфестувати їх в спільному просторі. Чи хочемо ми, щоб вони були в української ідентичності через кільканадцять років.
Так, про них можна ще сказати що вони ті «без кого нас невозможно представить, еще труднее понять». Але ж чи ми хочемо щоб таке можна було сказати і про тих кому сьогодні п’ять років?
Наші вулиці ми називаємо лиш частково для себе, а в загалі-то для тих, хто на них буде починати життя. І пам’ятники ставимо не для себе – ми ж не забудемо – а для тих, хто не застав тих, кому ці пам’ятники.
Колись Андрій Вознесенський написав про Володимира Висоцького «По стихам твоим внуки откроют наши муки и нашу веру». І тут два питання – чи їм треба це відкривати взагалі? І чи треба їм це відкривати в колективному просторі українського соціуму? Може краще в якісь музеях або бібліотеках, якщо в них на те буде час та натхнення.
І це не тільки про самого Висоцького…”
Ольга Іванець: – Висоцький для совецької людини виконував ту ж саму роль, що й Арестович для постсовецького українця: поки ти зачаровано дивишся на кривляння блазня на сцені балагана, не помічаєш, як за твоєю спиною володар театру чавить танком натовп на площі. Чи маю я передати онуці Арестовича?
Igor Kolchinsky: – Ольга Иванец Какой бред сравнивать Высоцкого с Арестовичем(
Ольга Іванець: – Igor Kolchinsky, ну, не треба таких слів! Звісно, Володимир Семенович не володів таким широким спектром чекістських технологій комунікатики, на яких обізнаний Арестович, та ми ж порівнюємо не якість володіння технологією, а роль у суспільстві.
Igor Kolchinsky: – Ольга Иванец, мы выросли на песнях Высоцкого, он талантище, а Арестович никто)
Ольга Іванець: – Igor Kolchinsky, те, що ви виросли на піснях Висоцького, не заперечує того факту, що маємо вже молодь, яка виросла на філософських етюдах Арестовича з Баумейстером, на семінарах Арестовича і на його діалогах з хорошими русскімі. І ця молодь зажадає пам’ятника своєму кумирові у Києві, аргументуючи тим, що вона виросла на демагогії та графоманських текстах Арестовича.
Ілляшенко Іра: – Ольга Иванец, що треба мати в голові, щоб порівнювати Висоцького з фігляром люсею арестовичем?!
Ольга Іванець: – Ілляшенко Іра, треба мати вищу освіту в галузі філології. Так сталося, що я дослідила 600 поетичних творів вашого кумира на тлі фактів його біографії, дослідила модальності вербальних і невербальних трансляцій, і написала у 1984 році курсову роботу, яку професорка Л.П.Смольянова високо оцінила. А щодо творчості Арестовича, то він мій сокурсник у курсі «Комунікатика і групова робота» 2005-2006 в Авторській Школі Авессалома Подводного. Тож, ви любите Висоцького і не любите Арестовича – це підхід до обох з позиції емоцій, на яких ці обидва грають текстами. А ви спробуйте підійти з позиції лінгвістичного аналізу цих текстів у політичному контексті.
Ілляшенко Іра: – Ольга Иванец, на городі бузина
Ольга Іванець: – Ілляшенко Іра, мені зрозуміла ваша істерика.
Ілляшенко Іра: – Ольга Иванец, з вами і люсею, ми завтра будемо під рашкою
Ольга Іванець: – Ілляшенко Іра, якщо ви особисто вважаєте Володимира Висоцького зразком для наслідування, гідним поставити йому памʼятника в Україні, ви вже під рашкою, просто не здатні цього зрозуміти.
Ілляшенко Іра: – Ольга Иванец, читати вмієте? Там два прізвища: ваше і Люсі зрадника
Ольга Іванець: – Ілляшенко Іра, моє прізвище в ряду «Висоцький, Арестович» зайве.
Леся Дніпровська: – Ольга Иванец, ви в один рядок до Висоцького посміли додати цього диванного “героя”?!?! Його заслуга тільки в тому, що він ваш одногрупник!?!? Це ви вважаєте за честь?
Ольга Іванець: – Леся Дніпровська, так, Висоцький і Арестович – явища одного порядку: аморальні улюбленці суспільства аморальної більшості.
Коментарів немає