Volodymyr Viatrovych вчора о 7:45 у Фейсбуці: “І знову про «геть від Москви!».
Не всі щупальця «руского міра» такі огидні і очевидні як совок і московська церква. Деякі більш симпатичні, вишукані та респектабельні, але не менш небезпечні. «Іроніясудьби», «восьмоємарта», булгакови, пугачови, і навіть висоцькі і цої в руках Кремля – ефективні інструменти нагадування про єдиний культурний простір та інструменти його відтворення. А саме культура є фундаментом на якому кожен імперіалізм зводить храм своєї величі”.
Віталій Портников 8 годин тому у Фейсбуці: “Набросились на Володю Вятровича из-за Высоцкого. Удивительно, как люди просто не хотят отдавать себе отчёт в том, что живут в изменившемся мире!
В детстве я переписывал тексты Высоцкого от руки (хотя больше любил Галича, для меня именно он был настоящим). И Мандельштама я переписал. И многих поэтов русского Серебряного века знаю наизусть. И по своему первому образованию я – русский филолог. Не украинский.
Тем не менее, с того дня, когда я помню себя мыслящим человеком, я прекрасно осознавал – спасибо семье и здравому смыслу – что моя родная культура – это Шолом-Алейхем и «Варничкес», а моя родная история – это восстание Маккавеев и Шестидневная война. И еще я осознавал, что культура страны, в которой я живу – это Шевченко и Леся Украинка, это песня о Рушнике и Лятошинский. И хотя я прекрасно понимаю, что у меня никогда не будет такого «электрического» контакта с томиком «Кобзаря», как у этнического украинца (а он никогда не поймёт, что мы на самом деле чувствуем, когда слышим «Аидише маме»), тем не менее это – мое.
В русской культуре – странно было бы это отрицать – немало культурных вершин (исторических – меньше, это беда любой империи). Но для меня это – чужие вершины. Как и польские, немецкие, французские, японские. Я люблю дышать воздухом чужих гор. Но ничто не сравнится для меня с куполами Киева и куполами Иерусалима. Это – другое. Это не горы. Это корни.
Именно поэтому меня еще в юности поражали люди, объявлявшие своим Отечеством Советский Союз. Если честно, я считал их людьми без Родины, обычными приспособленцами. Они потребляли советскую культуру именно в силу чудовищной культурной глухоты, просто не хотели ни на звёзды смотреть, ни в себе разбираться. И именно эту культурную глухоту они сейчас защищают, не понимая очень простой вещи: Высоцкий – это не только их собственное прошлое, но и культурное наследие другой страны, чужой цивилизации. И эта цивилизация тоже осталась для нас всех в далеком прошлом. Далёком не по времени – по сути.
Мой старший товарищ Чингиз Айтматов назвал таких людей очень точно – манкуртами. И никто ему тогда не возражал. А теперь почему-то обижаются на практически такое же определение Вятровича. Манкурты – они живучие”.
Я закінчила середню школу у 1980. І одразу ж вступила до педінституту на факультет російської філології. Це навчання було продовженням мого хобі – на професійному рівні читати літературні твори. На той момент я напам’ять цитувала поетів срібного віку, романи Булгакова, пісні Висоцького. У 1984 моя курсова робота у курсі сучасної радянської літератури була присвячена творчості В. С. Висоцького. Це був безпрецедентний випадок – вірші Висоцького звучать у офіційному науковому середовищі, перша наукова робота про Висоцького у стінах нашого інституту. Треба добре знати історію СРСР, щоб розуміти, якою сміливою і незалежно мислячою була моя кураторка Лілія Петрівна Смоль’янова, щоб запропонувати у 1984 відстоювати вірші народного бунтарського радянського поета студентці, яку у 1982 погрожували викинути з інституту за антирадянську позицію (не встигли – Брежнев помер саме перед засіданням, на якому мали розбиратися “как ви пробралісь в інстітут с такими взглядами”).
Я абсолютно поділяю позицію Володимира В’ятровича і Віталія Портникова. Саме тому, що я знаюся на філології – я не просто маю диплом філологічного факультета, а всі роки навчання була зіркою такої яскравості, що викладачі часто годину семінару присвячували лише моїй доповіді (вона мала би закінчитися через 20 хвилин, але мене не зупиняли), а потім відпрошували мене у викладача з наступної пари, щоб я прочитала цю доповідь у паралельній групі.
Філолог – це не професія, це спосіб життя. Тому неможливо розбиратися у тонкощах поезії, а жити всупереч тим ідеалам, від яких у тебе перехоплює подих.
Коментарів немає