– 90-ті роки для мене – загадка. Чесне слово. Лише зараз я чую від людей про малинові піджаки, рекет, вбивства. Іноді натикаюсь на подібні історії. Але мало що про це знаю.
– Моє покоління виховувало дітей так, щоб діти не здогадувалися про те, яким чином зароблені гроші. Більш за все я прагнула захистити своїх дітей від розуміння, чому у моїй шухляді з білизною лежить розкритий фінський ніж, чому в кутку біля фортепіано стоїть помпова рушниця. Я прагнула не поповнити собою клуб молодих вдовиць і виглядати так, щоб діти не хвилювалися. Лише інколи до мене доходили чутки, що про мене говорять: “Оля Безпалько дуже красива жінка. Але видно, що у неї в житті щось не так”.
Моє покоління їхало за кордон за грошима, щоб дати дітям освіту і якісні речі. Діти не мали уяви, в яких умовах живуть заробітчани, що конкретно роблять. Я прилетіла до чоловіка в Екваторіальну Гвінею, коли він пропрацював там вже півроку. Одразу після аеропорту я потрапила в офіс. А з офісу ми з чоловіком поїхали додому. Але по дорозі мали заїхати на квартиру товариша, що поїхав в Україну в відпустку. Треба було кожного дня навідувати його квартиру, щоб сусіди бачили, що за квартирою наглядають. Це була старовинна іспанська віла. Як у кіно. Велика і дуже гарна. Але сильно занедбана, практично без меблів. Ми пройшли крізь салон, чоловік відкрив зачинені на ключ двері. Кімната 6 кв метрів. Без вікон. Під стелею – кондиціонер зразка 1980 року. Шафа. Холодильник. Вузеньке ліжко. Біля ліжка – стілець. На стільці та на підлозі – стустом книжки. Я взяла книжку – детектив у м’якій обкладинці. У горлі з’явилося відчуття чогось застряглого твердого. Мене почало нудити. Де туалет? Я вилетіла з кімнати. Двері навпроти – розкішна мармурова вбиральна, простора, з вікном у внутрішній двір. У дворі – кущі райських квітів. Мене пронесло холерично. Здивував рулон дорогого туалетного паперу. Чоловік у коридорі із подивом: “Що з тобою?” “Ведмежа хвороба”. Лише раз таке зі мною було – перед екзаменом з античної літератури на першому курсі – мій перший університетський іспит. Запитую: “Ми теж живемо в такій кімнаті?” Сміється: “Ні, ну, що ти, у нас чудова віла”. В автівці я все розпитувала про того пілота, у чиїй квартирі ми побували. Він поїхав додому. Повіз родині гроші на новий домашній кінотеатр, на ремонт, на навчання дитині. Я знаю, що він казатиме рідним: що дуже любить Африку, що у нього чудова робота, що все дуже добре. Майже всі українці, з ким я за короткий час перетиналася в Африці по роботі, вже не серед живих: хтось помер уві сні, хтось розбився в літаку та у гелікоптері, хтось помер від раку. Всім було від 35 до 45 років. Раби сім’ї виконали свій обов’язок перед дружинами, батьками, дітьми.
Зараз цим дітям 30-35. Більшість із них – інфантили із паразитичною життєвою позицією. Батьки в розпачі. Але ж моє покоління залишилося без пенсії. Розраховували на вдячність дітей. А діти не те що невдячні, а продовжують просити й вимагати гроші. Це драма мого покоління. Але драма вашого покоління буде ще більш важкою: ви не можете себе прогодувати без нас, а ми скоро помремо.
До мене за консультаціями звертаються люди різного віку. Батьки мого віку купують гороскопи своїм дітям, бо діти інфантильні. Батьки мого віку купують гороскопи собі, бо на старість немає пенсії. Люди вашого віку купують гороскопи, бо здогадуються, що не в змозі будуть себе прогодувати без допомоги батьків, що старіють. Дуже цікава ситуація в країні. А попереду 2019. І велика вірогідність, що люд проголосує за популістів. Популісти відмінять реформи. Буде шок – зубожіння, що відрізнятиметься від нинішнього зубожіння тим, що зараз у людей на руках гроші, які вони приховують від держави, а тоді не буде грошей взагалі. І вже після цього шоку у суспільстві буде запит на прогресивні реформи, і суспільство проголосує у 2024 за реформаторів. Це дуже вірогідний сценарій. Є, правда, невеличка надія, що зараз прогресивні сили таки консолідуються і виграють вибори. У будь-якому разі розумні люди мають вміти робити щось конкретне практичне, щоб протриматися на плаву.
Коментарів немає