Коли я була мала, я багато часу проводила з дідом: дід водив мене на прогулянки містом, брав із собою на роботу, водив до парку, читав мені книжки і записував до окремого зошита мої балачки, він навчив мене читати і сперечатися. Я обожнювала діда, бо він ніколи не спілкувався зі мною як із маленькою – завжди по-дорослому. Він не ховав від мене свого пістолета: можна було гратися кобурою, роздивлятися деталі, коли він у розібраному вигляді, не можна було лише торкатися його, коли він зібраний. Дід ніколи не сварив мене і дозволяв робити все: лазити по деревах, спускатися до підвалу, висіти на паркані, отримувати “двійки” в школі. Мені ніколи не було соромно перед дідом. Я могла говорити з ним про що завгодно і абсолютно щиро, відверто. Він вмів пояснювати простими словами складні речі і не уникав відповідати на граничні запитання.
Якось ми з дідом йшли до нього на роботу. Мені було років 6-7. Дід був у парадній формі: начищені до дзеркального блиску чоботи, темно-сині штани-галіфе, білосніжний із золотом кітель, білий кашкет. І сталася у нас тоді така розмова.
– Дід, які смішні у тебе ці штани.
– Чого смішні? Гарні штани.
– То вони тобі подобаються?
– Навіть якби не подобалися, я мушу їх носити, бо я ж військовий.
– Чому військовий мусить?
– Бо військові дають клятву підкорятися дисципліні.
– Клятву – це я розумію. Це як у казках… А якщо би тобі щось дуже сильно не подобалося, ти все одно би це робив, бо ти дав клятву?
– Не обов’язково.
– Як так?
– Якщо треба було би зробити щось таке, чого я не можу зробити, бо то негідний вчинок, то на цей випадок у мене є пістолет. Деякі офіцери застрелили себе, щоб не робити того, за що не можна себе потім поважати.
– То ти застрелиш себе, якщо шо?
– Треба намагатися жити так, щоб не опинитися там, де довелося би себе застрелити.
Для мене це та істина, що завжди підтверджується життям. Років тридцять тому я наштовхнулася на афоризм А. Тихомирова у його “Трактатах”: “Коли обов’язок суперечить сумлінню, подавай у відставку”, – я одразу впізнала дідові слова.
Коментарів немає