Паркан як символ структури державної влади

Якось восени пішли ми з чоловіком гуляти селом. Надвечір’я. Кольори у цей час особливі: насичені, глибокі, дуже яскраві. Тому все навколо здається нереальним.

Наче ти всередині картини. Так ми йшли і йшли… Десь корівка мукає. Десь маленький тракторець пхикнув і замовк. Поступово навколо починають загорятися затишним смачним вогнем вікна домівок. Здається, що пахне пирогами. А квіти під вікнами починають втрачати яскравість кольорів, згасають. І тут чоловік каже: “Слухай, ми вже на приватній території, подивися”. Дивлюся: навколо шалений простір. І десь там посередині того простору на двох встромлених у землю рогатках лежить нетовстий сухий стовбур – символічний паркан. Ми тихенько, крадькома повертаємося на дорогу. Вечір. Люди відпочивають після робочого дня. Тихіше. Не можна турбувати.

А ви теж помічали таку закономірність: чим вищий та страшніший паркан, тим бідніша країна?

Коли я гуляю моїм рідним містом по вулицях із приватними будинками, я гуляю фактично у коридорі між парканами. Паркани захищають мешканців тих домівок від мене? Чи то вони захищають мене від тих мешканців? В Україні зараз живе фактично два народи: народ вільних просторів і народ величезних парканів.