Оскільки популярна думка – це бездумне повторювання штампів колективної свідомості, що ґрунтуються на тому чи іншому міфі, не дивуйтеся, коли на ринку почуєте нісенітницю. Людина, чия свідомість захоплена міфом, може верзти що завгодно. Наприклад: “Істинно, істинно вам кажу: скоро Земля налетить на небесну ось”. А якщо ви спробуєте апелювати до логіки, знань, наукових досліджень, то вираз обличчя співрозмовника може виражати які завгодно почуття: скепсис, роздратування, здивованість, жалість до вас, – що завгодно, крім намагання мислити, розуміти. Бо той, кого захопив міф, не мислить, а вірує.
Навесні 2001 довелося мені чекати в автівці під під’їздом багатоповерхівки партнерку, що затримувалася. 5, 10 хвилин. Я не була готова чекати: книги з собою не мала. Мені стало нудно дивитися у вікно і я подивилася на свого водія: 26-35 років, простий базарний одяг завжди темних кольорів, немаркеньке. Зачіска, яка йде до перукаря за 50 копійок, коли патлатість вже стає непристойною. Дитяче мило замість парфумів. Завжди мовчазний і похмурий, завжди печальний і всім невдоволений. Але дуже акуратний за кермом. І найдешевший з усіх кандидатів на посаду водія, яких особисто обирав володар підприємства – батько моїх дітей, відомий своєю пристрастю до всього якісного за мізерну ціну. Водій возив моїх дітей до школи, мене – за покупками і по дрібних справах. Вранці син виглядав у вікно: “Мамо, вже Маргінаріус приїхав, я побіг. Цьомаю!” Водія звали Вова, але мої діти називали його поміж собою Маргінарієм за вічну скорботу на обличчі та звичку буркотіти на велосипедистів на дорозі: “Знову велосипедисти. Вони точно померти хочуть”. І от сиджу я з Вовою в автівці, чекаю, нудюся. І тут спало на думку з ним поговорити:
– Вова, от ти мене возиш вже четвертий рік, а я від тебе крім “Зрастуйте, Ольга Вікторівна – до побачення, Ольга Вікторівна” ніколи нічого не чула. Розкажи щось! – розгортаюся до Вови всім корпусом, зручно влаштовуюся, готуюся слухати.
Вова напружився. Насупився ще більше. Закляк. Руки, що розслаблені лежали на кермі, вчепилися у нього, як у рятувальне коло. Пауза – ну, думає людина, що ж його сказати. Розумію. Все серйозно. Врешті Вова зробив у конвульсії переляку глибокий подих, рішуче видохнув і якось непевно промовив:
– При Сталіні було краще, – і подивився на мене, як троєчник на вчительку літератури, коли “Лісову пісню” не прочитав, а тре щось говорити.
Тепер заклякла я. Тепер перехопило подих у мене. Я хапнула ротом повітря і шумно видохнула, опанувала себе.
– Значить так, Вова. Слухай мене. Ти три роки мовчав – мовчи і далі. Ніколи більше зі мною не говори, пойняв? Ніколи.
Пауза. Так, Вова бовдур. Але ж він наш, український бовдур. Його предків скалічили імперія та Голодомори, на весь його рід тиснула пропагандистська машина КДБ, він жодної книжки за життя не прочитав і нічого з історії не знає. Я маю йому це сказати. І я йому кажу: про більшовиків, про Голодомори, про колгоспи. Я запитую, чи знає він, коли його батькам дозволено було в СРСР мати паспорти? Вова слухає, не підводячи очей. Обличчя його почервоніло. Він ледве дихає. Я не знаю, про що він думає. Я читаю лекцію з історії радянської України. І раптом замовкаю, знесилена, захоплена почуттями. Вова мовчить. І раптом я чую:
– Ольга Вікторівна, пробачте. Я більше не буду.
– Що, що ти більше не будеш, йолоп нещасний! – кричу на нього, – Вова, та почни ж нарешті думати! Ну, не можна ж за таку зарплатню роками триматися за роботу лише тому, що вона – перше, що тобі підвернулося, коли ти приїхав до міста. Та вимагай від них гідної зарплатні або шукай іншу роботу!
– Ольга Вікторівна, так, платять мало. Але ж до мене добре ставляться, я не надто перетруджаюся. Зарплатню дають вчасно. І якщо я зекономлю на бензині, мені премія.
Я відхиляюся на сидіння. Розслаблююся. Із під’їзду вийшла моя партнерка. Я ще не знаю, що через півроку я одружуся і поїду до Африки, а коли повернуся, не буде підприємства батька моїх дітей, і я більше ніколи не побачуся з Вовою. Вова щез з мого життя. Я думаю, що він був міфічною істотою, яка після мого від’їзду до Африки розчинилася у повітрі України. І кожен, хто вдихнув того духу Вови-Маргінаріуса, втратив здатність критично мислити і живе тепер із ірраціональною вірою в те, що в усіх його особистих негараздах винен Президент Порошенко, і варто лише не обрати його на другий термін, як простому народу одразу ж стане краще жити. Краще, як при Сталіні.
Коментарів немає