Мати: – Дитинство вікінгів – немовля на шкірі. Дід Микола стелив два свої американські кожухи, чорний і білий, для мене, малої, на підлогу – це був мій фантастичний світ, сповнений безпеки та кохання. Коли почалися обстріли, я купила такі шкури собі, Борі й Сашці, щоб почувалися у безпеці. Це працює. Це дуже давній архетип – людина на шкірі з вовною. Має бути справжня вовна, вівця краще за все. Хоча можна кого завгодно. Окситоцин в крові у нас тут зашкалює. Який там тестостерон! Окситоцинщик уриє всіх тестостеронщиків. За 6 місяців після народження Божени у нас показники в силовому залі зросли вдвічі. Ось чому лише у Гомо сапієнсів самки мають менопаузу: роль бабусі у нинішнього людства важливіша за роль матусі у похилому віці, жінці ця роль продовжує життя й повертає сили. Дідусю також. Заздрю мамі твоєї дружини, синку. Шкодую, що не можу виконувати роль бабусі повноцінно і для твоєї дочки, ото б мене вштирило!
Для дитини роль бабусі по маминій лінії ключова, першорядна у передачі досвіду поколінь. Бабуся по лінії тата – то хтось з іншого світу, місточок до людства. А мамина мама – це саме Високий Духовний Учитель (мама й тато – Практичні Духовні Учителі). Дуже важливо, щоб мамина мама з повагою поводилася з мамою, виказувала лише повагу, ніколи жодного маркера зневаги. Тоді у дитини буде чітка картина світу, цілісна. Це дає високий рівень впевненості в собі, життєву силу.
На жаль, всі мої діти мали самостійно важко формувати власну картину світу через те, що їхня мати була піддана остракізму ще до їхньої появи на світ. Але остракізм був специфічний: з родини вигнали (мама й тато заборонили брати участь у спільних проєктах, знецінювали досягнення й деструктивно критикували), але при цьому від себе не відпускали, навʼязували опіку. Тепер, коли мамуся померла і я стала на чолі родини (у нас в родині традиційно голова – жінка, і у родині моєї мами, і у родині мого батька), я маю взяти позитивний досвід предків та при цьому не допускати втілення деструктивних (еволюційно низьких) програм несвідомого, притаманних моїм предкам.
Старший син: – Цікаво. Коли читав про первісну міфологію українців, бачив, що у степовиків спадок належав наймолодшому сину. Старший мав полишити дім. Головою родини була жінка. У в‘єтнамців старший син доглядає алтар предків.
Мати: – Розповідаю всі ці сімейні історії, щоб ти знав. Історія сімейна має бути правдивою. Інакше дупа всім.
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні…
Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.
Завжди в цьому місці у Шевченка у мене мамуся перед очима. Присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять…
З дитинства знаю від обох батьків, вони часто повторювали, історію про кохання, де двоє домовилися побратися, жити щасливо й довго, і померти в один день. Мама дійсно вірила, що коли біль стане нестерпним, тато зробить укол їй, а потім собі. А тато просто розповідав цю історію, бо вона красива, але ніколи не мав наміру втілити її на матеріалі власного життя. Ми (я, Ігор, Сашка, Борис), коли зрозуміли, що мама має намір забрати тата з собою, сильно розхвилювалися, бо це жахливий сюжет, він не має втілитися. Тато з довгожителів, він здоровий, як бугай, завдяки маминому догляду, він ще 20 років проживе. А потім ми зрозуміли, що тато не має наміру йти разом з мамою, хвала Богам. І я була впевнена, що він розіграє для неї спектакль спільного відходу, зробивши їй ту інʼєкцію, яку вона за таких обставин зробила власній матері. Але ж ніт. Коли вона зрозуміла, що він не вколе їй ніколи, вона почала шукати спосіб припинити біль самотужки. Наприклад, якось взяла до рук, коли ми їй ремонтували комп, важкий акумулятор, зважила його і каже: «Важкий, таким можна вдарити по голові й вбити». Я казала їй наодинці, що можу зробити укол. Вона не хотіла навіть слухати про це: «Оля, тут є кому зробити». Я дуже люблю свого батька, я памʼятаю всі наші добрі моменти, всі. Але я не хочу його бачити, бо у мене підскакує тиск і пульс вибиває 200 – він не наважився припинити її біль. Вона боялася болю настільки, що не погоджувалася навіть на масаж. Мозок її згас від морфінів, а біль не вщухав. А серце все не зупинялося. Вже нічого не працювало в тілі, крім мотора серця. А він, тато, спостерігав, записував. Я не можу його бачити.
Старший син: – Це важкі випробовування, багато чого для перетравлення. Відпустить усе це, нехай йде у минуле, мамо.
Мати: – Вікторе, минулого не існує у відриві від сьогодення й майбутнього: для європейської людини (антична філософія + християнство+наука) три категорії часу існують водночас. Якщо намагатися відірвати минуле від цього конструкту й запхати кудись до антресолі, виникають табуйовані теми, які призводять до глибоких когнітивних розладів із важкими наслідками для фізичного здоровʼя, невідрефлексовані переживання душа тягне з собою у наступні втілення. Вихід лише один: говорити про пережите, писати книжки, ставити спектаклі, малювати, створювати музику тощо. Вид Гомо сапієнсів як такий має невроз – досліджувати незрозуміле й пояснювати все, шукати відповідь на два питання: як це працює й навіщо це працює? Сапієнси: спеціалізація – інтелект, видова ціль – мистецтво. Мистецтво – це перекладання сутнісного переживання мовою символів. Люди звітують Богам як свідки. Страждання має бути відрефлексоване. Людина – це істота, що розповідає історії. Історії мають бути правдивими, лише тоді вони мають сенс для людства. Заговори, щоб я тебе побачив (Сократ). Це стосується й промови до самого себе.
***
Nataliia Kovyrina: – Це – чудове, дякую! в процесі читання мимоволі звіряєшся, а як у нас. Теж визнали собі – правда необхідна, минуле мусить бути проговорене в усіх дрібницях, ніяких секретів! І аналіз – чому так сталося, для чого – що з цеї історії можна взяти корисного. Мій тато і поперед того його мама теж помирали в нестерпному болю, але нікому не спадало на думку просто така можливість, бо бабця була глибоко віруюча людина, вона тоді говорила – просіть мені смерті в бога, і ми просили, це єдине, чим вона могла собі дозволити обтяжити наші душі. Бо невідомо чим людині обернеться втручання аж таке, не знаю. а потім через 3 роки так само таткові просили спокою і порятунку в смерті. Я потім довго думала як він міг так рано піти за своєю мамою від мене – вони мали дійсно магічний зв”язок. саме ці останні татові болючі тижні зробили мене тим, хто я є і вони пояснюють багато моїх рішень відносно інших і рівень мого залучення в чиїсь життя та процеси помирання аж до сьогодні.
Ольга Іванець: – Nataliia Kovyrina, така можливість не спадала на думку, бо в СССР і зараз у нас законом не передбачена евтаназія, у нас навіть закону про медичний канабіс до недавнього часу не було, а той, що зʼявився, проблему болю не вирішує. Моя мама зробила це для бабусі просто через те, що вона завжди була дуже сміливою людиною. А коли йшлося про полегшення відходу смертельно хворої людини, вона казала, що аморально прирікати таку людину на довгі нестерпні страждання. І вона була впевнена, що батько вважає так само. У мене були підозри, що він вважає інакше. Наприклад, у страшних муках вмирав його улюблений пес, тато лише спостерігав і чекав, коли той відійде. Коли мама попросила його вколоти псу смертельну дозу, тато відмовився. Сама мама вколоти не могла, бо вже не могла самостійно сісти й руки тряслися несамовито. Тоді мама наполягла, щоб тато дав псу принаймні снодійне. Я тоді подумала, що так він чинитиме й з мамою. Я спитала його, чому він не позбавить пса життя. Він відповів, що боїться Бога. Як на мене, то це примітивне розуміння заповіді «Не вбивай». З таким розумінням можна і московитам дозволити знищити Україну і весь світ.
Тетяна Кірик: – Дякую, пані Олю! Як ковток свіжого повітря. Моє дитинство це суцільні обмеження без пояснень. Мама і досі не хоче обговорити помилки минулого. Вважає, що краще мовчати ніж проговорити та проаналізувати. З сином ми намагалися уникнути помилок наших батьків. З появою онука величезне бажання виправити, надолужити та розвиватися.
Tetiana Halchuk-Kortetjärvi: – Тобто ви не спілкуєтеся з батьком? Думаю, він любив вашу маму і тому не наважився на таке!
Ольга Іванець: – Tetiana Halchuk-Kortetjärvi, моя мама любила свою маму і наважилася на таке, коли зʼявилися перші ознаки нестерпного болю. А її коханий чоловік, військовий, хірург, любив і не наважився навіть тоді, коли вона кричала диким криком від болю навіть під дією опіатів? Дивні у вас уявлення про любов.
Tetiana Halchuk-Kortetjärvi: – Olga Ivanets, Мабуть, пояснив вам, чому він цього не зробив! Є люди, які не наважуються…
Ольга Іванець: – Tetiana Halchuk-Kortetjärvi вона, коли зрозуміла, що він не наважився, припинила звертатися до нього на імʼя і дивилася з такою огидою й призирством, що мені здавалося, що він все ж зробить це. Але ніт. Страх дитини батьків, що бачили Голодомор, робить людину глухою до закликів про гідність.
Tetiana Halchuk-Kortetjärvi: – Olga Ivanets, Так, на жаль! Дякую за вашу щемливу розповідь.
***
Моя бабуся, що народилася у Приураллі 1919 року і була за походженням ерзянкою (ці люди 700 років зберігають власну культуру і віру в умовах поневолення московитами) якось так без прямих настанов виховала мене такою, що смерть може трапитися зі мною будь-якої миті, тому я завжди маю бути доглянутою і гарно вбраною. У 1937 московити вбили 700 ерзя, що були елітою нації, до них належали й дядьки бабусі. У 1941 безвісти зник чоловік бабусі, вона залишилася сама з сином 3 років і дочкою 2 місяців. Вона ніколи не спала вночі відтоді і постійно страждала від головного болю. Померла у віці 63 років у 1984. Але ж якою вона завжди була доглянутою і гарно вбраною! І вона все життя очікувала на те, що більшовики згинуть, совєти щезнуть і ми всі житимемо у вільній європейській країні. Передала цю віру мені.
Коментарів немає