Козацький вітер вишмагає душу,
і я у ніжність ледве добреду.
Яким вогнем спокутувати мушу
хронічну українську доброту?!
Ліна Костенко
Мене не можна залякати. Мовляв, не слухай цю музику, бо на комсомольському зібранні тебе публічно засудять. Мовляв, не читай цих книжок, бо виженуть з інституту. Мовляв, покинь свій бізнес, бо прийдуть рекетири. Мовляв, не їдь на Майдан, бо тебе там застрелять. Але, як виявилося, мене можна змусити відступити від себе, якщо прикинутися слабким нещасним беззахисним і при цьому зробити мені щось хороше.
Людина народилася на п’ятому році відновленої української незалежності,. Людина мила, приємна, весела, ніжна, знається на своїй справі і робить мені особисто багато корисних для мого здоров’я речей. Але, от халепа, їй незручно спілкуватися українською. А я ж майже на сорок років старша, і я однаково добре володію як українською, так і російською. То невже мені так важко зробити людині приємно, зручно? Тим більше такій милій і корисній людині! І я поступаюся. Я кілька років спілкуюся з цією людиною її мовою. Так, це російська мова героїв Леся Подерв’янського тільки без матюків. А я люблю Подерв’янського! А ще я дуже легко підхоплюю будь-яку стилістику – улюблена розвага з дитинства. Так ми і співпрацюємо з цією милою корисною мені людиною: я з гумором вживаю модальності її мови, а вона почувається дуже зручно у звичному їй мовному середовищі. Аж раптом сталося несподіване: до нашого крихітного колективу змовників долучилися нові персони. Вони також молоді – народилися після відновлення Незалежності. Але вони спілкуються суто українською, досконалою, сучасною, літературною. Щирі, відверті, сміливі, вільні люди освічені люди. Вони відкрито звертаються до нас, а у відповідь – репліки російською героїв Подерв’янського. Звісно, я відповідаю рефлекторно, бо так вже звикла в цих умовах. Один, два, три обміни трансляціями. І раптом я перехоплюю погляд одного з нових учасників дійства. Погляд, кинутий крадькома на мене. У погляді – здивування, розпач, збентеженість, відчай, біль і німе: “Що відбувається? Ти ж, я знаю, чудово володієш українською! Навіщо ти так? Що діється? Допоможи!” Дідько я відчула цілу купу емоцій водночас. І головна з них – сором, жагучій, палючий сором. Я раптом побачила себе сторонніми очима, безпристрасними очима спостерігача, дослідника. Що побачили ці очі? Пристосуванку, запроданку, відступницю, зрадницю. За що ти продалася, Олю? За комфорт, за відчуття здоров’я, за вдячність за якісну послугу. Господи. Продалася і не помітила цього.
Вже кілька днів поспіль я прокидаюся о третій ночі і лежу з думками про одне й те саме. Я усвідомлюю свій вчинок. Я зживаю свій сором. Завтра 30 років відновлення української Незалежності. Час відновлювати власну душу.
***
18 вересня 2022
Бабушка Лидия Андревна родилась в декабре 1919 года под Оренбургом, в селе Покровка. Бабушка никогда не спала ночью, а лишь днем дремала на диване, когда хотела подремать. Она воспитывала меня с 3 лет. Все, что я знаю о тканях, фасонах, журналах мод, туфлях, сумках, украшениях, шляпах, пальто и мехах, артистах, композиторах, литераторах, ученых и изобретателях,- это все от бабушки из раннего детства. И все воспитание меня бабушкой можно свести к двум фразам: “Бояться следует только людей – только люди способны причинить тебе ужасное зло”. И вторая: “Оленька, тебе не следует притворяться грубиянкой – они (большевики) все равно нас видят, и они нас все равно убьют, так что нет смысла бояться быть хорошо воспитанной и образованной”. Однажды я спросила бабушку: “А мы – кто?” Лицо ее стало непроницаемым и холодным, ответ был, не терпящим последующих вопросов: “Мы из мещан”. Я все життя намагалася бути сміливою – сміливою не вдавати грубіянку. Я сподівалася, що вони, більшовики, якось мене не помітять. Але тепер, коли вони прийшли по нас, українців, я переконалася, що моя бабуся була права: вони нас бачать, навіть якщо ми не говоримо українською і не маємо жовто-блакитних браслетів на руках.
Коментарів немає