Сьогодні вперше за останні 30 років я вийшла о 18 годині в місто в образі ділової жінки – і опинилася в неочікуваній ситуації. У вересні 1988 я пішла з роботи у декретну відпустку – і з тих пір не була на державній службі, не працювала ні на кого, не ходила на роботу у звичному розумінні цього словосполучення. Попри це я завжди, коли йду з дому вдень, вбираюся, як ділова жінка, щоб не відрізнятися на вулиці від інших – тих, хто працює. А ввечері, після 17 години, ніколи не виходжу на вулицю в строях ділової жінки, щоб не виглядати так, ніби я повертаюся з роботи. Але сьогодні мені було ліньки лізти до шафи за вечірнім одягом і я вбралася в денне, що лежало на ліжку: я швиденько, тільки до крамниці і на зустріч із донькою. О 18 я йшла по набережній. Там до мене прилаштувався молодик, років 35-40, у поліестрових лампасних треніках, синтетичній яскравій синій майці і у гумових капцях на босу ногу, неголений, давно не стрижений, засмаглий, худорлявий і якийсь верткий, знервований. Чи не наркоман? Порівнявся зі мною і пішов поруч, покликав тихенько: “Эй”. Я повернула голову і подивилася в упор. Спитав просто, навіть буденно:
– Вы идете с работы?
– Нет.
– Вы идете домой к мужу?
– Нет.
– А вы хотите поговорить?
– О Платоне и Аристотеле, пожалуйста.
– Чего? Ничего не слышу.
І відчепився. “О Платоне и Аристотеле? Ах, да, я же думала о путешествии. О Платоне и Аристотеле. Точно так же можно было сказать: “О Данте и Габриеле Россетти”, – все равно”. Далі всю мою подорож фоном час від часу в голові звучав улюблений вірш. Спочатку окремі рядки, потім куплети, потім весь цілком:
Музы, рыдать перестаньте,
Грусть вашу в песнях излейте,
Спойте мне песню о Данте
Или сыграйте на флейте.
Дальше, докучные фавны,
Музыки нет в вашем кличе!
Знаете ль вы, что недавно
Бросила рай Беатриче,
Странная белая роза
В тихой вечерней прохладе…
Что это? Снова угроза
Или мольба о пощаде?
Жил беспокойный художник.
В мире лукавых обличий —
Грешник, развратник, безбожник,
Но он любил Беатриче.
Тайные думы поэта
В сердце его прихотливом
Стали потоками света,
Стали шумящим приливом.
Музы, в сонете-брильянте
Странную тайну отметьте,
Спойте мне песню о Данте
И Габриеле Россетти.
О 19:30, коли я вже підійшла до мосту, повертаючись на набережну, зателефонував чоловік: “І де ти є?” Я вже біля місточка, я така рада тебе чути. Так я далі і йшла з телефоном біля вуха. І тут ніби з повітря, зовсім беззвучно поруч матеріалізувався той самий в треніках – і зробив кілька кроків поруч, і промовив: «Я опять вижу вас». Я сказала в трубку, не криючись: “Ігоре, тут біля мене чоловік в резинових тапках, йде поруч, залицяється. Що мені йому сказати?” Чоловік в треніках здивувався: “Так вы замужем?!” Подивилася просто в очі: “Да. И у меня трое детей”. Розвернувся на 180 градусів і раптом легенько поплескав мене по спині трохи нижче лопаток – так ми плескаємо собаку або коня, поблажливо, зверхньо. Я отетеріла і дивилася йому вслід. Що це таке? Що відбувається? Охлоси геть вже берега пустилися? Два місяці тому на цьому ж місці в цей же час я йшла в білій футболці з принтом від Юрка Журавля і в джинсах бой-френд, і до мене кинувся студент-іноземець з виразом непристойної пропозиції на обличчі. Я вмію за себе постояти, але не довелося – товариш того іноземця дуже вчасно відтяг його вбік, побачивши вираз мого обличчя. Я хочу знати: що відбувається в місті – вже час вбиратися так, як я вбиралася у 90-ті, час повертати собі таку ходу і вираз обличчя, від яких у темний час на пустій вулиці випадковий перехожий переходить від тебе на інший бік? Я вважаю, що вже час: держава зараз слабка як ніколи. Охлос це відчуває. Нарід України дорого заплатить за своє нерозумне голосування. Настали темні часи. Мені так шкода! Так хочеться цивілізованого життя…
Коментарів немає