Наприкінці січня 2014 я повернулася з Києва з Майдану обпеченою людиною. У метафоричному сенсі у мене було обпеченим серце. А у прямому сенсу – вії на лівому оці. Саме в ті дні був лютий мороз. Ми чатували вночі на Барбакані. У зміненому стані свідомості через біль (я зовсім не можу витримувати біль, навіть при -1 у мене сильно болять пальці на руках і ногах через капілярний спазм, така реакція на холод, спадковість) я надто близько нахилилася до діжки з вогнищем і обпалила собі вії на одному оці, вони і досі не відросли, це видно, коли придивитися. У лютому 2014 я пішла тренуватися до нового спортивного клубу. Привіталася: “Слава Україні!” – і почула у відповідь іронічне “А за что ее славить?” від людини з байдужим обличчям. Закипіло серце. Воно, обпечене, тепер постійно тліло і закипало миттєво. На біговій доріжці я постійно співала подумки, щоб заглушити російську попсу, що лунала з телевізорів:
– Слава Україні, та її синам!
Запорожцям і упівським воякам,
Гайдамакам і Петлюрівським полкам!
Вічна Слава! Вічна Слава! Вічна Слава!
Я відвідувала тренування, вмовляючи себе: “Нічого, я протримаюся, тут тепло, чисто, гарні тренажери. А люди скрізь однакові, я витримаю”. І раптом я побачила її. Як завжди, коли життя ставало нестерпним, Господь, якого немає, являв мені красу. Чи то в образі зоряного неба, чи то в образі окремого дерева, чи то в образі степу. Інколи в образі людини. Я побачила її – красу. Вона крутила педалі велотренажеру і щебетала українською до свого тренера, сяючи яскравими блакитними очима і посмішкою Афродіти на блідому аристократичному обличчі. І до мене повернулося життя.
Коментарів немає