Олександр Лотоцький: – Фактом э те, що Україна надто мало дбає про українців поза своїми офіцйними межами, і результатом стає їхня прискорена асиміляція в інших державах – хоч би в тій же Словаччині.
Про Дон-Кубань-Краснодар-Вороніжчину-Курщину взалалі мовчу, а між тим там ще не остаточно вимерло українство.
Ольга Іванець: – Олександре, це пусті слова, якщо ви їх не аргументуєте. Скажіть, будь ласка, що конкретно має робити Україна зараз, щоб перетворити тих, хто колись був українцем на Дону-Кубані_…, щоб знову перетворити їх на українців? Ви знаєте такий механізм? На які конкретно знання ви спираєтеся? Ви мене сильно здивуєте, якщо у вас є аргументи. Тому починайте одразу з першоджерел, а не з власної думки. До слова, що скажете про долю української бібліотеки у Москві? За вашою логікою виходить, що українці на московії перетворюються на неукраїнців не через те, що московити послідовно й цілеспрямовано три століття поспіль нищать все українське, а через те, що Україна мало дбає про українців на території московії. Історичний факт: період 1921-1991 – окупація московитами УНР. Далі 23 роки формальної незалежності України у якості сателіта москви. Далі – четвертий рік військової агресії з боку москви. І тут ваша фраза: “Україна надто мало дбає про українців поза своїми офіцйними межами, і результатом стає їхня прискорена асиміляція в інших державах”. Олександре, може, я щось плутаю? Хто ви за фахом?
Олександр Лотоцький: – Нападаєте на особу замість критикувати мовлене. Ню-ню… А про футбольних фанатів Кубані та їхній український сантимент – не читали часом?… Ось одна зачіпочка, а можна пошукати й інші.
Ольга Іванець: – Я не можу критикувати мовлене вами, бо ви не надаєте аргументів. Критикувати можна знання, а не думку. Ви сприймаєте конкретні прямі запитання як напад. Це вводить мене у транс, бо це каже не пролетарій із освітою ПТУ, а людина із дипломом університету Шевченка.
Ось вам щодо зачіпочок за український сантімент на Кубані. Про “українців” на російській Кубані. “Під час Другої світової десятки тисяч кубанських козаків різного віку, які не змирилися зі станом рабів колгоспної системи, повстали проти більшовиків, а потім вимушено відступили з німцями у 1942—1943 роках. По закінченні війни вони були видані союзниками Сталіну й у більшості загинули в ҐУЛАҐу. Нині ж маємо майже суцільно деукраїнізовану Кубань. Не лише на рівні мови, а глибше — на рівні традицій, звичаїв, моральності. Українське знищене, питомо російське замістити його не могло за умов радянської влади, власне радянське замістило частково. Тобто виникла, якщо вжити термін Льва Гумільова, знаного російського мислителя, «етнічна химера», морально нікчемна, агресивна, не здатна на прогресивний розвиток.
Пам’ятаєте історію Цапків (яке суто українське прізвище!), що розгорнулася саме на Кубані? Ось що про них писав Ігор Яковенко: «Сергея Цапка называли «царем Кущевки». За 16 лет абсолютной власти над двумя районами Краснодарского края банды «Цапковских» число изнасилованных ими девушек превысило 220 (учтены те, кто подал заявление), а общее число убийств исчисляется десятками… Главари банды были, естественно, членами «Единой России», их жены вели общий бизнес с женами главарей другой, более мощной ОПГ, а именно с женами руководства Генеральной прокуратуры. Поэтому даже избиения сотрудников УСБ МВД сходило бандитам с рук, не говоря уже о таких пустяках, как изнасилования, убийства граждан, а также рэкет и грабежи. В Кущевском районе живет около 66 тысяч человек, в Ленинградском — около 63 тысяч. «Цапковские» начинали брать под себя Кущевку, имея в составе ОПГ всего 12 человек. Потом численность группировки возросла до 70 человек. Несколько десятков тысяч взрослых мужчин против нескольких десятков отморозков… «Цапковские» и сегодня безраздельно царили бы на отведенном им куске России если бы не некоторая неуравновешенность их главарей, неспособность держать в узде свои садистские фантазии».
Нічого дивного — така вона, «деукраїнізована Україна», з каліченою російською мовою, з ретельно випаленою імперією глибинною культурою. Цапки тут не випадкові, і канібали, про яких цього року розповідали російські ЗМІ, і нещодавня історія зі схвальним ставленням більшості жителів станиці та ледь не всіх школярів до «сексуальних вправ» малоліток, і політичні настанови на путінське самодержавство, і ксенофобія, і все інше”. (Сергій Грабовський)
Коментарів немає