Про самоповагу

Завжди обурювало патріархальне ставлення до чоловіків як до не людей. Або як до якоїсь особливої породи людей. З одного боку, чоловік – це така надлюдина, бог, яку треба слухатися, боятися, та підкорятися. З іншого, він якась позбавлена розуму та волі тварюка, яка не усвідомлює своїх інстинктивних поривів і нездатна їх контролювати. Тому до неї треба підлабузнюватись. Догоджати. Підлещуватися. Її треба вихваляти. Її варто дурити, щоб отримати від неї якісь для себе вигоди. І з третього боку, він – раб, зобов’язаний заробляти гроші для “слабкої” (читай, тупоголової бездарної безвольної, але такої людяної гарної доброї) жінки та її таких милих дитинчат.

У 2004 чоловік полетів до Африки на роботу, а я залишилася вдома, щоб зробити ремонт у квартирі. За кілька місяців я полетіла до нього. З аеропорту мене забрав колега чоловіка, і ми поїхали до офісу. По дорозі додому мали заїхати кудись. Чоловік каже: «Заїдемо зараз на квартиру одного нашого товариша. Він поїхав на батьківщину, а мене попросив раз на день заходити до його домівки, наглядати, чи все там впорядку».

Це була здоровенна вілла у колоніальному іспанському дусі. Але страшенно занедбана. Ми пройшли всередину у напівтемряві закритих дерев’яними жалюзі вікон. Ключем відчинили двері в якусь кімнату. Ігор увімкнув світло. Це було приміщення 6 на 8 метрів. Без вікна. Під стелею – старий кондиціонер. Маленький холодильник. Вузьке ліжко. Шафа. Біля ліжка на підлозі та табуретці – купа детективів у м’якій палітурі. На табуретці також маленький старий телевізор. Швидко окинули оком все це. Вийшли. Зачинили кімнату. Зайшли у кухню. Гарна простора кухня. Дуже зручна в ергономічному сенсі. І тут у мене скрутило живіт. «Де тут туалет?» Це був, вибачте, прояв справжньої ведмежої хвороби. Я усвідомлювала це. Привела себе до тями. Умилася. Озирнулася навколо – величезна простора кімната з ванною, сучасними унітазом та раковиною. Дуже чисто.

Я вийшла до чоловіка: «Ми теж живемо в такій кімнаті?» Чоловік розсміявся: «Ну, що ти, дурненька! У нас розкішні апартаменти».

В Африці чоловіки з терен колишнього СРСР зазвичай працюють на самоті. Жінки залишаються на батьківщині. Там домівка, діти, близькі. А чоловіки їдуть до Африки заробляти гроші. Гроші для своїх жінок і для своєї родини, для близьких. І чоловіки намагаються дати близьким якомога більше грошей. Вони винаймають найдешевше житло. Економлять на харчах. Зазвичай мають з одягу маленьку купку, що вся цілком вміститься у невеличку валізку. Вони живуть так роками і десятиріччями. Скільки можуть, стільки і живуть. Зазвичай вони вмирають рано. В авіакатастрофах. Від малярії. Від просто незрозуміло, з медичної точки зору, чого.

Я не лише жінка. Я, перш за все, людина. І мій рівень поваги до себе як до людини не дозволяє мені брати у чоловіка гроші, якщо він заробляє їх таким шляхом.