Коли життєва позиція зазнала краху

Кожного ранку і кожного вечора я телефоную матусі. Саме так вона чинила з бабусею. Я можу телефонувати кілька разів на день, коли хочу. Вона – рідше, бо вважає, що ми ж працюємо, зайняті, нас не можна турбувати зайвий раз із мізерного приводу.

Сьогодні в ранці мамуся дуже засмучена: МВФ пішов з України. Ох, попереду важкі часи, краще би того не допустити.

Я: – Мамусю, у нас постгеноцидне постколоніальне населення, вони голосують, як дурні. Навіть учителі проголосували за оце, повіривши, що їм дадуть зарплатню 4 000 $. А вони ж грамотні люди!

Мамуся: – Оля, де ти бачила грамотних вчителів?!

Я: – Ну, я грамотний вчитель.

Мамуся: – Ну, так тому ти й не працюєш у школі.

У мене є подруги, які з дитинства мріяли працювати в школі. І працюють. Ясно, за кого вони голосували, бо вони дійсно грамотні люди. Працюють не за зарплатню, а з любові до професії. У когось заможний чоловік, що є меценатом тієї жертовної праці. Хтось пристосувався виживати, завдяки винахідливому розуму.

Я теж в дитинстві мріяла бути вчителькою. Після першого курсу у мене сталася розмова з моїми старшими товаришами-аспірантами:

А: – Олю, ти вже зараз маєш готуватися залишитися на кафедрі після диплому.

Я: – Ой, я зрозуміла, що не зможу працювати в інституті.

А: – То ти – до школи? “Народний учитель”? (посміхається зі здивуванням).

Я: – Ні, до школи я не піду.

А: – ? (мовчазне запитання бровами).

Я: – Я заміж піду.

Бабуся мене навчала, що дівчатка з філології – це дружини офіцерів: освічена, цікава, з гарними манерами, з вишуканим смаком. Бути музою, надійним гарним тилом, раціональним і емоційним розумом для свого чоловіка – вояка, захисника, красеня, сміливця, шляхтича, лицаря. Головне – розгледіти свого генерала у хлопці в курсантських погонах. Я свято вірила, що так воно зі мною й буде. Але ж, дідько, серед моїх курсантів майбутніх генералів не було і не було блискучих пілотів- «червоних баронів». Бабусю, ми так не домовлялися. Бабуся знизує плечима, її погляд байдужий і спрямований кудись за горизонт, куди зникає ввечері сонце, де живуть спогади про те, що минуло, а навряд чи й було. 1983 рік, осінь, за півроку бабусі не стане: «Нічого-нічого, ти розберешся сама, ти розумна дівчинка». Я стою напроти лікарні. Вона у дореволюційному будинку, пошарпаному за советів, але все ще прекрасному, в старому центрі провінційного містечка. Мої левайси непристойно обтріпалися, підбори модних сабо на половину стерлися, руки безвольно висять вздовж тіла, мої долоні пусті. Мені 21 – і я не знаю, як мені жити.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*
*

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Коментарів немає