Ностальгія

Двір мого дитинства. Ми з Санею під вікнами бабусиної кухні й спальні на першому поверсі. Коли моя люба фотографиня Віра Майорова спитала: “Що ми фотографуємо сьогодні?” Я відповіла: “Моя мама вмирає від раку, мені 59, в моїй країні руїна і смерті. А моє життя настільки прекрасне і сповнене любові, що відчуваю ностальгію – солодкий біль за тими митями щастя, що були у минулому”.

Коли мені було 4 роки, я почула, що в родині говорять про те, що прабабуся Оля померла. Моя старенька бабуся, що доглядала мене від народження. Личко, як печене яблучко, і руки з великими синіми венами, а сама маленька-маленька сухенька така дуже добра бабуся. Я тоді спитала у своєї бабусі Ліди, яка тоді була красивою молодою жінкою з розкішним волоссям і прегарними сукнями: “Що значить – померла?” Мене хвилювало, як ця подія позначиться на моєму житті. І бабуся сказала, якось так дуже спокійно і навіть замріяно це прозвучало, вона при цьому дивилася кудись у далечінь над моєю головою: “Це значить, що нічого у твоєму житті не зміниться: бабуся як була завжди з тобою, так і буде. Просто ти ніколи з нею не зустрінешся, не поговориш, не обіймеш. А так нічого не зміниться, ти будеш бачити її внутрішнім зором, говорити з нею подумки, відчувати її любов”. Потім я дивилася у вікно, як моя бабуся Оля пропливає під вікном, наче спляча царівна із тої казки, і упливає за ворота під старі липи, щезає з очей. Але бабуся Ліда мала рацію: нічого не змінюється в нашому житті, коли вмирає хтось любий, дорогий, просто ми ніколи не можемо ніде зустрітися, побачитися в живу. Ця правда підтверджується життям кожного разу. У мене багато померлих – і всі вони завжди зі мною, нікуди не щезає їхня любов і дружба.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*
*

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Коментарів немає