У чоловіка одного було два сини. І молодший із них сказав батькові: “Дай мені, батьку, належну частину маєтку!” Тому що у молодшого були власні уявлення про те, як слід влаштувати життя.
І батько поділив поміж синами маєток. А по небагатьох днях зібрав син молодший усе, та й подавсь до далекого краю. Тому що в далекому краї значно краще жити: немає війни, люди культурні, зарплатні високі. А з батьківськими грошима можна взагалі не працювати – жити й насолоджуватися.
І розтратив маєток свій там, живучи марнотратно. Такий був план із самого початку: взяти у батька гроші, податися на чужину і просто жити собі звичайним життям. Саме таке щасливе безтурботне сповнене приємних вражень життя простої людини прийнято називати “марнотратним”. А коли гроші скінчаться, там завжди можна знайти непильну роботу за високу зарплатню – можна й попрацювати.
Але стався непередбачуваний прикрий збіг обставин: саме коли він усі батьківські гроші прожив, а на непильну роботу ще не влаштувався, настав голод великий у тім краї, і він став бідувати. Там всі стали бідувати. А коли всі бідують, то одразу згадують, що поміж своїх є чужинці: тут самим немає чого їсти, а ще й чужинці на харчі претендують. І пішов він тоді шукати собі заробітків – і пристав до одного з мешканців тієї землі, а той вислав його на поля свої пасти свиней. Коли умови життя в країні погіршуються, то погіршується і ставлення до чужинців: “У тебе немає грошей? Хочеш заробити? Ну, у мене для тебе немає роботи, крім за свинями ходити”. І бажав він наповнити шлунка свого хоч стручками, що їли їх свині, та ніхто не давав їх йому. Та ясне діло: що ж чужинцям давати, коли власним свиням мало?
Тоді він спам’ятався й сказав: “Скільки в батька мого наймитів мають хліба аж надмір, а я отут з голоду гину! Устану, і піду я до батька свого, та й скажу йому, що прогрішився я, отче, против неба та супроти тебе… Недостойний я вже зватись сином твоїм; прийми ж мене, як одного з своїх наймитів…” І, вставши, пішов він до батька свого. Добре, коли є куди повертатися. Коли є притулок для українців – власна держава: там батько заможний, хата міцна, природа щедра і добрий нарід. А якби, уявіть собі, поки він в чужих краях батьківську спадщину тринькав, напали б на батьківщину ворожі сусіди та вбили б батька, знищили державу і панували б на його землі? А якби, уявіть собі, повертається він на батьківщину, шукати прихистку, а там саме війна 12 років: батько із братом затято й переможно б’ють ворогів, міністра оборони тимчасово нема, корупція на всіх рівнях, нарід ворожою мовою з власними дітьми розмовляє і скрізь дуже страшні ТЦК? То що ж тоді робити? Як що? Хіба не ясно? На світі повно чужих країв, де немає війни, де люди живуть заможно і завжди дуже раді прихистити у себе нещасного чужоземця, особливо якщо у чужоземця є грошенята. Там на батьківщині, що воює, є ще нерухомість, що належить родині, то можна продати й купити якесь житло на чужині. Цього разу вже точно все піде за планом: не станеться ні голоду, ні війни, житиме він щасливо й помре власною смертю в глибокій старості. Китай, Німеччина, Казахстан – та будь-де, аби не в Україні. А якщо ні? Якщо знову за планом не піде? Добре було б, якби якимсь дивом війна в Україні припинилася, і батько був би живий і заможний, держава була б міцна, і нарід багатий та розумний. Тоді можна й повернутися. Батько буде веселитись та тішитись, бо повірить, що син його повернувся з далеких країв не тому, що погнав його звідти голод, а тому що “був мертвий і ожив”.
Коментарів немає