Tamara Shevchuk: – Я коли приїжаю прокапити друзів чи подруг, чи допомагаю машиною – явно не розрахунок на романтичні стосунки, а просто розраховую що хотіла б щоб вони про мене подбали, коли треба буде
Ольга Іванець: – Tamara Shevchuk, але ж такі стосунки – це не дружба, а обмін взаємними послугами. А сімейне щастя не залежить від наявності в хаті кухаря і прибиральника.
Tamara Shevchuk: – Ольга Іванець, не налагоджений побут й відповідальність одне перед одним вбиває будь які почуття дуже швидко. Це й є працювати над почуттями, побутом та співставлятись в довгій перспективі. Всі друзі які в мене є після початку цієї «філософії» залишились при мені й були дуже помічні в найтемніші часи, а це на хвилиночку, 14 років..
Ольга Іванець: – Tamara Shevchuk, не розумію, навіщо тут інша людина? Побут значно легше й ефективніше налагодити, якщо жити наодинці. Навіщо мені відповідальність перед кимось? У темні часи, якщо йдеться про хвороби чи банкрутство, ніхто не буде тебе підтримувати із вдячності за те, що ти колись підвіз його на своїй автівці. Про які почуття йдеться? Де в цій госпрозрахунковій схемі місце щастю взагалі?
Tamara Shevchuk: – Ольга Іванець, у мене було дофіга моментів зневіри (загибель коханого, тяжка хвороба, шалені штрафи) але мої люди лишились при мені. Бо не словом, а ділом як я до людей, так вони до мене
Ольга Іванець: – Tamara Shevchuk, це називається співробітництво, партнерство на паритетних засадах, союз, кооперація, обов’язок підлеглого, борг залежного. Але ж це не про дружбу.
Tamara Shevchuk: – Ольга Іванець, можливо, я меркантильна. Але я рада цьому й рада тому що з мого життя не зникають люди коли мені треба допомога й я з їхнього життя теж не зникаю при протилежній потребі. Навіть в шлюбних клятвах звучить: «і в горі й в радості». Та й запитайте будь яку дитину: чому вона/він дружить з ким дружить? – одразу звучатиме: бо красива/красивий; у неї є колекція ляльок чи машинка яку хочу й тд
Ольга Іванець: – Tamara Shevchuk, у мене була така подруга, 36 років дружили, з інституту. Вона мені якось сказала у 2021 році: “Я розумію, навіщо мені потрібна ти: ти даєш цінні поради, ти пишеш тексти. А навіщо тобі я?” Я не надала серйозного значення її словам тоді, бо, як на мене, то були звичайні лестощі, якийсь стилістичний спосіб, бо мені від неї ніколи нічого не було потрібно, я її просто люблю. Але я зрозуміла, що то було серйозно сказано, 25 лютого 2022, коли вона мені зателефонувала з аеропорту Варшави, щоб повідомити, що летить до Нью-Йорка. Я була шокована звісткою: навіщо? А вона каже: “А що мені тут робити? Мене нічого тут не тримає, у мене нікого тут немає, у тебе принаймні є чоловік”. У нас із нею, виявилося, були з самого початку різні уявлення про дружбу. Для мене друг – це людина, з якою мене об’єднує спільна абстрактна ідея, наприклад, ідея побудови вільної незалежної України без москалів і комуністів. А у неї друг – це людина зі списку носіїв корисних для неї функцій: так дружать з лікарем, перукарем, юристом, комівояжером, знаменитістю місцевого масштабу, масажистом, продавцем одягу тощо. І коли починається війна, то можна легко втекти у безпечне місто і завести там нових друзів.
Tamara Shevchuk: – Ольга Іванець, ну це вибір людини, в тому числі й ваш. Мої друзі – жоден не виїхав, бо у нас був, з самого початку, вектор на побудову країни, зобовʼязання й домовленості при затриманнях, війні, революціях. Все дуже відносно, але коли проговорюєш важливе – менше розчаровуєшся, бо як мінімум всі можуть не так бачити ту чи іншу ситуацію, подію та підтримуку. З початком АТО ми з друзями чи партнерами (називайте це як хочете) – створили договори, бо всім було важко просити підтримки у тій формі в якій потребували, а не «щенячих очей». Так якщо мені подзвонить Володя (у будь який час) – я приїду й приготую суп та деруни (робила це безліч раз), якщо я зателефоную з певними словами – він зобовʼязується приїхати допомогти з машиною чи вигуляти собаку, бо я з ліжка не можу встати. Й так ми повибирали оптимальні форми підтримки (це не означає що інші нівелюються й все треба робити по дзвінку – це просто комфортна форма почати підтримувати чи дозвіл на те щоб сьогодні побути слабким/соабкою).
Ольга Іванець: – Tamara Shevchuk, друзі зазвичай підтримують одне одного за замовченням, бо служать же ж спільній ідеї. Але якщо спільної ідеї немає, то має бути чітка домовленість «ти – мені, я – тобі» і при цьому важливо постійно нагадувати: «Ми не друзі», – інакше постійно будуть взаємні претензії, причину котрих важко діагностувати. Постійно буде запитання: «Чому ти так по-дурному поводишся?» Відповідь проста: бо ми не друзі.
Tamara Shevchuk: – Ольга Іванець, ви напевно нічого не знаєте про птср та відчуття втручання в сімʼю друзів своїми бідами та станом, про яке згадували в контексті вашої подруги…
Ольга Іванець: – Tamara Shevchuk, чому ж не знаю – дуже добре знаю: мої батьки – видатні лікарі, й було дуже багато пацієнтів, які обʼявляли себе друзями, щоб на правах друга телефонувати серед ночі з істеричними вимогами рятувати.
***
І мама, і тато рятували. Не могли не рятувати, бо почувалися зобов’язаннями за всі ті дефіцитні товари, якими був наповнений наш дім, за всі ті можливості “порешать”. Чи були у них друзі у прямому сенсі цього слова? Я вважаю, що у мами була шкільна подруга, їм обом нічого не потрібно було одна від одної, крім розмов: вони обговорювали фільми, книжки, політичні події – і сперечалися палко до кінця своїх днів. Мамі пофортунило – у неї був друг. Чи були друзі у тата? він казав, що у нього були друзі, коли він навчався у військовому училищі. Я їх ніколи не бачила, лише на фото.
***
В інституті навесні перед випуском ми складали іспит у курсі лінгвістичного аналізу тексту доктора Рудякова: треба було зробити аналіз одного вірша, який треба обрати самостійно. Попереду – випускні іспити, отримання диплома, завершення навчання, розлука. Я написала аналіз вірша Андрія Вознесенського “Сага”:
Ты меня на рассвете разбудишь,
проводить необутая выйдешь.
Ты меня никогда не забудешь.
Ты меня никогда не увидишь.
Заслонивши тебя от простуды,
я подумаю: “Боже всевышний!
Я тебя никогда не забуду.
Я тебя никогда не увижу”.
Эту воду в мурашках запруды,
это Адмиралтейство и Биржу
я уже никогда не забуду
и уже никогда не увижу.
Не мигают, слезятся от ветра
безнадежные карие вишни.
Возвращаться — плохая примета.
Я тебя никогда не увижу.
Даже если на землю вернемся
мы вторично, согласно Гафизу,
мы, конечно, с тобой разминемся.
Я тебя никогда не увижу.
И окажется так минимальным
наше непониманье с тобою
перед будущим непониманьем
двух живых с пустотой неживою.
И качнется бессмысленной высью
пара фраз, залетевших отсюда:
“Я тебя никогда не забуду.
Я тебя никогда не увижу”.
Вірш прощання. Після завершення інститута у 1985 наша дружба не закінчилася: ми листувалися, слали одна одній посилки, купували одна одній книжки і одяг, їздили одна до одної і подорожували разом – вірш прощання виявився непотрібним, я його забула. Він виринув із пам’яті 25 лютого 2022, коли вона зателефонувала з аеропорту Варшави: “Я вилітаю у Нью-Йорк”.
Коментарів немає