Зимове плетиво

Між третьою декадою листопада і серединою січня в моїй країні практично не буває сонячних днів. Сіра туманна напівтемрява, і було би не зрозуміло, чи то ранок, чи день, чи надвечір’я, якби не чорна зграя ворон, що вранці летить в один бік, а перед надвечір’ям – в інший. Інколи вони сідають на чорні обриси дерев під моїм вікном. І велика глибока тиша передріздвяної зими не порушується навіть їхніми голосами. Я згадую сонце кожного дня. Але не пришвидшую часу, не нарікаю. Я насолоджуюся цим завмиранням природи, яку покинуло світило, – і сама застигаю в кріслі, потоплена у зморшках пледів, ледь помітними рухами пальці плетуть спицями свій вічний кашемірово-мериносовий невагомий затишний зимовий светр. Я знову не встигну з ним до сонцевороту. Але ж і не треба! Його призначення – не носитися, а плестися, поки я застигаю в своєму кріслі під лампами едісона з навушниками у вухах і спицями в руках у розпал безсніжної безсонячної безморозної зими.