Ольга Іванець
10 червня 2016 р.
Десь із років 13-ти я почала захоплюватися віршами. Ні, звісно, і до цього я знала купу віршів. Мене хвилювало, наприклад, коли дід декламував зі слізьми на очах: “Увы, он счастия не ищет и не отсчастия бежит…” Мене дивував зміст віршованої байки про півня, що знайшов у гної перлину. Але щоб відчувати насолоду від віршів, то ні. Насолода прийшла саме десь у 13 років – із ахматовським “Я надела узкую юбку, чтоб казаться еще стройней”. Вірші викликали стан ейфорії. І я почала читати все підряд. Домашня бібліотека була такою, що можна було роками читати кожного дня без перерви, не виходячи з дому. І от я натрапила на Тютчева:
“Нам не дано предугадать,
Как слово наше отзовется,-
И нам сочувствие дается,
Как нам дается благодать…”
Виходило, що я оце читаю вірші, якось усвідомлюю їх сенси, а насправді автор, цілком можливо, за Тютчевим, мав на увазі донести якусь геть іншу думку, а може, навіть протилежну. Та ні, щось тут не те. У мене ж от є словник – товстюща книга, що тлумачить значення кожного конкретного слова. Там все чітко: значення саме таке, ніяким інакшим чином трактувати не маєш права. Виходить, коли Тютчев каже, що не знає, як сказане ним слово сприйме той, хто його почує, він має на увазі, що той, хто почує, або не знає мови, або просто дурень. Тоді зрозуміло, про яке співчуття каже Тютчев: про співчуття до неосвіченої та нерозумної людини.
Насправді закони спілкування такі самі чіткі і незаперечні, як закон всесвітнього тяжіння. Звісна річ, невіглас може про той закон не знати: підкинув каменюку з силою над головою і дивиться, як вона злітає під хмари та зникає у Всесвіті – і тут-таки хльось каменюка по лобі. Так само і в спілкуванні: сказав партнеру ввічливо, що зайнятий конкретною важливою справою, мовляв, не до твоїх філософських відступів зараз, а партнер такий у відповідь: “Гарно ти мене вербально ляснув! Піду пожурюся”.
Коментарів немає