Маю намір купити послугу. Звертаюся українською. У відповідь: “Давайте сразу договорімся: на каком язіькє вам удобно разговарівать?” Хто переді мною? Переселенець, що тікав від війни до мого міста у 2014 році, живе тут, надає послуги. Ага, ясно. Розумієте, що відбувається? Відбувається вульгарна психологічна гра “Я – человек с деревянной ногой”. Контрабандою під виглядом турботи про мою зручність маніпулятор протягує намір нав’язати мені почуття провини: я маю почуватися винною, бо людина хоче забезпечити мені зручність, і у відповідь я маю запитати: “А вам якою мовою зручно? Ви ж переселенець, а ми тут у себе вдома, ми винуваті, що ви все втратили, а ми ні, тож, звісно, я буду з вами розмовляти російською, а як же ж інакше!” А далі піде: якщо я погодилася поступитися своєю українською, я поступатимуся в усьому – маніпулятор отримає від мене безплатно купу ніштяків. Ну, що ж, коли людина ініціює зі мною будь-яку психологічну гру, вона в такий спосіб дає мені карт-бланш: “Роби, що хочеш, сподіваюся зловити рибку в каламутній воді”. Завжди дивує наївна самовпевненість маніпуляторів: ви ж підготувалися до зустрічі – плітки позбирали, знаєте, хто до вас прийшов.
“На каком язіькє вам удобно разговарівать?” Я відповідаю: «А до чого тут зручність? Йдеться про культуру й ідентичність. Тому тут про доцільність, про гідність, про справедливість, про етичність. А про зручність – це до тваринок: хорошо буть кісою, хорошо – собакою, де хочу попісяю, де хочу покакаю».
Коментарів немає