Лінгвістичне

10 травня 2016 р.

Богдан Логвіненко написав книжку. А “пісатєль Дмітрий Гайдук” із позиції “старшего брата” (Гайдук у Москві живе) повчає Богдана на власному прикладі, чому не варто писати українською художні тексти. Мовляв, Богдан погано володіє українською, а добре російською, то мав би писати російською замість української.

Це московитська хитрість: начебто не агресивно нападає, начебто ділиться власним досвідом, начебто дає дружню пораду, але тонкий посил: “Ти не знаєш українською, щоб писати художні тексти. А українці не говорять літературною мовою на відміну від московитів. Московити розвинені люди, а українці дегенерати. Приєднуйся до нас, московитів. От я, українець, а приєднався, бо хочу бути гарною людиною, не те що ти”.

Інтелектуально розвинені та художньо обдаровані люди завжди тонко відчувають зміни якості часу. Вони – як тонкий пристрій, налаштований на прагнення та бажання, що виникають у колективній підсвідомості. Ці бажання оформлюються в ідеї. Митець бачить нову ідею задовго до того, як вона стає очевидною всім. Тому здається, що митці наділені даром пророцтва, здатністю передбачати майбутнє.

Уважний спостерігач помітить, що сьогодні в Україні писати й говорити українською – це тренд. Українські переклади іноземних фільмів бомбезні. Після них дивитися “Гру престолів” російської – прикра вимушена необхідність, яка дещо псує насолоду фільмом. Молоді висококласні лікарі та вчителі розмовляють українською – підсвідомо людина, що чує українську, почувається у безпеці: “Ага, розмовляє українською, значить, дійсно вчився в університеті, а не купив диплома”. Маленькі діти бавляться на вулиці, чуємо їх природну чарівну українську – і підсвідомо відчуваємо: “Майбутнє – за всім українським”. Найцікавіші митці пишуть у Фісбуці українською. Навіть блогери та політичні діячі, які звикли писати російською, вставляють у свої тексти українські слова, словосполучення, вирази та афоризми українською.

Люди, для яких важливо почуватися у вирі сучасного життя, не відстати від прогресу, не зупинитися у часі, терміново опановують українську. Українська – ознака сучасного інтелектуала. Саме тому всі без виключення мої знайомі, почувши мою українську, або переходять в ту саму мить на українську, або наголошують російською: “Я по-украински понимаю и разговаривать могу. Если надо, перейду на украинский”. Розуміти це треба так: “Я сподіваюся, що у сучасній Україні мені місце знайдеться, я не опинюся на звалищі історії”.

Завжди є люди, які до тенденцій глухі, вони не здатні адекватно реагувати на виклики часу. Ну, що ж, якось і вони пристосовуються, якось виживають.

Хочу показати вам типову розмову з людиною консервативного типу, орієнтовану на традиції минулого, у даному випадку на імперські традиції московщини. За Еріком Берном, людину, яка представляє Іпостась Батька у ситуації, де адекватною може бути лише іпостась Дорослого.

Дмитрий Гайдук: Богдане, ви принципово проти перекладів вашої книги на російську мову?

Bogdan Logvynenko: Не проти будь-якої мови

Дмитрий Гайдук: Bogdan Logvynenko Тоді вам є, що відповісти іноземцям. “Пєрєвєдут, прачітаєтє”. А дивуються вони, мабуть, тому, що ви добре володієте російскою мовою, але пишете українською. Моя ситуація дещо схожа на вашу: я громадянин України, досить вправно пишу та розмовляю українською, але художні тексти пишу російською. Декого в Україні це також дивує – їм здається, що це якась моя примха, чи навіть зрада. І дуже складно пояснити людям, далеким від письменства, що створення художніх текстів потребує дещо іншого рівня володіння мовою, ніж “вправно писати та розмовляти”.

Ольга Іванець: Дмитрий Гайдук От саме через це я взяла уроки української – хочу писати українською. А московити, якщо їм подобаються мої опуси, перекладуть.

Дмитрий Гайдук: Ольга Иванец Добре діло, але самими лише уроками тут не відбудешся. Треба пожити кілька років в україномовному середовищі, інакше мова буде штучна та нежива, як у мене. Українська література радянської пори перенасичена текстами, що написані саме такою мертвою мовою; і в новій генерації чимало таких письменників, що беруть ту мертву мову за взірець. Літературна українська набагато дальша від актуальної мовної реальності, ніж літературна російська.

Ольга Іванець: А ви не бійтеся ризикувати. Візьміть інтенсивний курс української (можу порадити вчителя) – і відчуєте радість бавитися українською, як відчуваєте радість від такої гри з російською (якщо відчуваєте). Я розумію ваші побоювання, пройшла через це. Тепер просто насолоджуюся українським словом, як колись російським. Зараз російська видається такою брутальною, штучною, кострубатою. А колись – сльози на очах від захоплення.

Дмитрий Гайдук: Ольга Иванец Я виріс в Україні, мову вивчав у школі та вузі, багато читав українською (часами навіть більше, ніж російскою) і читаю досі. “Сльози на очах від захоплення” україномовна література викликає не часто – власне, саме тому, що автори забагато “бавляться з мовою”, замість спостерігати та слухати, як розмовляють справжні живі українці. Колись це і мене бавило, але ті часи вже давно пройшли.

Ольга Іванець: Я не знаю, де ви отримували вищу освіту, але я вивчала лінгвістику у доктора наук М.О. Рудякова, у дн Ж. П. Соколовської, синтаксис – у Т. І. Жаркіх, стилістику – у Показеєвої, морфологію – у Серебрякова. І ці видатні люди вчили мене ставитися до мови як до живого організму, який весь час розвивається. Мене вчили бавитися словом, ставитися до словотворення творчо. Моя курсова була присвячена авторським неологізмам у радянській поезії др половини 20 сторіччя. Кого ви пропонуєте слухати? Кого називаєте “справжніми живими українцями”? У вас не викликає захоплення сучасна українська література. Але це діло особистого смаку. Не варто абсолютизувати власний життєвий досвід та власні здібності. У мене все. Дякую, продовження дискурсу з вами особисто більше не цікавить.

Дмитрий Гайдук: Ольга Иванец Дискурсу? Може, ви хотіли сказати “дискусії”?

Ольга Іванець: Я хотіла сказати саме “дискурс”, а не “дискусія”. Вжила це слово навмисно – знала, що зачепитеся за нього, як чіпляється необачна людина за коріння, що стирчить із землі. Бо ви – “не наш человек”, це одразу видно: несучасний і літературно глухий.