У 1994 ми з сестрою відкрили для себе куточок живої природи дивовижної краси. Про нього знали лише місцеві. Вони ходили сюди пішки або добиралися на лісапеді. А потім, як завжди буває, про той куточок дізналися люди на автівках. Ну, а якщо є автівка, то в неї можна напхати значно більше, ніж принести у руках чи привезти на лісапеді. Зазвичай люди, які їздять на природу автівкою, беруть із собою стільки друзів, скільки влізе в автівку. І всі вони беруть із собою стільки їжі, скільки планують з’їсти, і ще з запасом. З часом у людей автівок ставало все більше і більше. І їжі теж. І вже десь з 1996 наші з сестрою приїзди до куточка живої природи дивовижної краси починалися зі складання розкиданих скрізь залишків людської життєдіяльності до купи. Влітку 2015 куп імені мене, як я їх називаю, було по одній на 5 кв метрів. Я говорила собі: одного разу, коли я розбагатію, я найму вантажівку і вивезу все це на сміттєзвалище.
Цього року вперше приїхала до мого рідного куточка аж у липні. Раніше не виходило. А тут такі дива: немає куп сміття імені мене. На їх місці – трава, волошки. Дивлюся і не можу повірити. Хтось це зробив. Я знала, що я у світі не самотня.
Коментарів немає