Тренерка Оленка заходить до зали, де я жму лежачи, сідає на лавку поруч. Я бачу її в дзеркалі, милуюся:
– Прийшла мавка лісова. Я знаю двох мавок: Оленка і Застеба, завжди чарівні, усміхнені, нереально прекрасні.
Оленка вдоволено прижмурюється, опускає очі долу, вдає, що соромиться.
Одна з товаришок, що тренується поруч:
– А что такое мавка?
– Мавка, – кажу, – це та, що жива і буде вічно жити, бо в серці має те, що не вмирає.
Товаришка:
– Спасибо, объяснила, все понятно.
Оленка тихо, підвівши очі:
– Леся Українка.
Срака-мотика, совок невмирущий. “Мой адрес не дом и не улица – мой адрес савецкий сайус”. “А я не мамина, а я не папина, я на улице росла, меня курица снесла”. Скільки людей в Україні не знають, звідки родом була їх прабабуся, якою мовою говорила, до якого роду-племені належала? “Какая разнитса, главное, чтобы человек хороший был”. А взагалі таке можливе: хороша людина – Іван, родства не помнящій?
Коментарів немає