Особливості життя під одним дахом

Наші погляди на життя і на себе, наші особисті зацікавлення, наша життєва позиція і система цінностей – це речі, які формуються у нас у ранньому дитинстві. Ми не замислюємося над цими речами – вони діють у нашому житті на рівні глибинних інстинктів, ми відчуваємо їх спинним мозком.
І поки не замислюємося, то не усвідомлюємо. А якщо не усвідомлюємо, то ці речі для нас священні та мають над нами безмежну владу. І першою реакцією на зауваження щодо цих речей у нас буде заперечення: “Ні, це не про мене”. Далі буде гнів: “Не смій лізти в моє життя!” Далі буде буря почуттів: “Ох, таки щось в тому є”, “Якась доля правди точно”, глибокий подих. І потім буде прийняття: “Ну, добре, треба із цим якось жити”. І тут постає вибір: або змінювати погляди на себе і на життя, змінювати власні дитячі звички, уточнювати життєву позицію, робити перестановки акцентів пріоритетів в системі цінностей – або відмовитися від будь-яких змін, залишивши все, як є. Справа в тому, що залишити як є, не вдається. Це означає, що життя спростувало вашу життєву позицію. Ваші цінності виявилися таким, що не забезпечують вам того рівня життя, якого ви хочете. Ваші дитячі звички виявилися несумісними із сучасним життям. А ваш спосіб життя руйнує ваше здоров’я і прирікає залишатися поза того суспільного життя, якому ви заздрите. Тут або глибокі зміни у поглядах і звичках – або втрата того, що було раніше, і тоскне животіння й суцільні обмеження. Такий от вибір. І купа людей обирає саме друге. Бо значно легше від чогось пасивно відмовитися, ніж активно боротися за це.

До 24 років я нічого ніколи не робила по хаті: не мила підлогу, не готувала їжу, не прала, не прасувала, не складала речі по своїх місцях. Моя бабуся була категорично проти того, щоб я виконувала будь-яку хатню роботу: “Піди краще погуляй. Піди краще книжку почитай. Піди краще з подружками поспілкуйся. Ще встигнеш в житті наробитися”. У мене була своя кімната. Там мені дозволено було облаштувати все за власним смаком. Прибирала в ній бабуся: кожного дня витирала пил, пилососила, мила підлогу. І кожного дня у мене на письмовому столі стояла ваза з квітами: свіжі – влітку, восени, навесні, сухі – взимку. Моя дитяча звичка – бачити навколо себе красу, насолоджуватися свіжістю й чистотою, нічого не робити по хаті, читати, писати, малювати, шити, писати вірші, гуляти вулицями, спілкуватися з друзями, подорожувати до моря, відвідувати музеї та виставки, грати на фортепіано, слухати музику. Коли я пішла з батьківського дому і стала винаймати квартиру, щоб жити окремо, то постала перед вибором: або відмовитися від звички насолоджуватися чистотою й красою в хаті – або відмовитися від звички не виконувати жодної хатньої роботи. П’ять місяців жила в хаосі й бруді, нічого не їла – бо не вміла ні наводити лад, ні готувати їсти. Захворіла на вірусний гепатит. Важке випробування. Але і після нього до мене не дійшло, що треба щось міняти у дитячих звичках. А дійшло лише завдяки прямій конкретній вказівці на мій недолік із боку партнера.

Я закохалася. І дала ключа від своєї квартири своєму коханцю. Мені було 24 роки. Я була самовпевнена: вважала свої погляди на життя досконалими, а цінності – непохитними. І повертаюся з роботи (працювала вчителькою мови й літератури у середній школі), заходжу на кухню, а там – пляшка шампанського на столі посеред немитого посуду (бо я ж не встигла помити, на роботу поспішала). У раковині – пакет із полуницями. Щоб ви розуміли, у лютому 1986 в Кіровограді свіжі полуниці – це як зараз живі лангусти. І тут я помічаю на столі аркуш паперу А4 і ручку на ньому. Очікую любовну записку – і бачу: на весь аркуш здоровезні дві букви “ФУ”. У мене шок. Розумію: шампанське і полуниці можу з’їсти, звісно, але на самоті. А того, хто їх приніс, я більше не побачу. За ключем доведеться сходити самій. Ну, так і сталося. Сходила за ключем. Розповідала про усвідомлення власного свинства. Не виправдовувалася. Обіцяла опанувати мистецтво підтримки чистоти і порядку, а також приготування їжі. Ми прожили під одним дахом 8 років. Це були найкращі роки мого інтенсивного опанування практичних умінь і навичок. Я навчилася робити вранці зарядку, качатися залізом, правильно харчуватися, готувати здорову й смачну їжу, виховувати бульб-тер’єрів, відстоювати свої права, боротися за справедливість і перемагати, виживати у суворих умовах, не боятися бандюків, переживати смерть і втрату друзів, робити найбруднішу роботу і залишатися чистою… Все, чого я навчилася тоді, досі забезпечує мені виживання й необхідний рівень комфорту. Найстрашніші та найцікавіші роки мого життя.

Що сталося? Коли під одним дахом сходяться двоє, щоб жити разом, вони мають перейняти цінності одне одного. При цьому не всі підряд. А лише ті цінності, які є більш прогресивними. Наприклад, я не вмію вести здоровий спосіб життя, а мій партнер вміє. Значить, не він має відмовитися від цієї своєї цінності, а я маю перейняти цю його цінність, зробити її і своєю також. І так по кожній цінності окремо.

Коли ви опиняєтеся під одним дахом, маєте, в першу чергу, узгодити свої системи цінностей. Якщо у перші ж місяці спільного життя ви бачите, що партнер не те що не намагається перейняти ваші прогресивні звички, а ще й прагне нав’язати вам свої архаїчні, то варто вам замислитися над тим, що шансів на гармонійне довготривале спільне існування практично нуль. Розрив стосунків – лише питання часу. Ви можете витратити все життя на спроби підлаштуватися, опуститися до рівня партнера. Ви можете витратити все життя на боротьбу за свої цінності з партнером. Ви можете дочекатися, коли партнер ініціює розрив. А можете ініціювати його самі. Ви можете жити сподіванням роки і десятиліття. А можете покласти край стосункам у перший місяць спільного життя. Ви вільні обирати термін до розриву і спосіб взаємодії. Тут є свобода вибору. А от в чому у вас немає вибору, так це в сюжеті. Якщо ваша життєва позиція “Я маю розвиватися і прогресувати”, а життєва позиція партнера “Я досяг повноти”, то сюжет визначений наперед, і кінець його легко передбачуваний: у вас буде повно претензій одне до одного, у вас будуть постійні конфлікти через протиріччя цінностей, ви завжди відчуватимете, що партнер до вас несправедливий, емоційний фон вашого життя не буде вас вдовольняти, ваше здоров’я псуватиметься, а ваш бізнес не буде процвітати. Трагедія. Але озирніться навколо: скільки людей у парах живуть саме так!

Залишити відповідь до Наталія Скасувати відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*
*

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

2 коментарі

Наталія

03.08.2017 17:50

Сподобалося, що в одному ессе так яскраво відображені дві важливі думки: перша про життєву необхідність змін, яких ми так зазвичай страшимося, але без яких ми “завмираємо” (а це так близько до “помираємо”).
Друга думка є підтвердженням і одночасно продовженням першої: тільки якісні зміни, напрацьовані нами у подружньому житті через взаємозбагачення світоглядів ведуть у напрямку духовного зростання і безсмертя.
Браво, Олю! Дуже дякую Вам за такі цікаві, неординарні і корисні твори.
З повагою, Наталія.

Відповіcти

Ірина

03.08.2017 12:55

Геніально написано, пані Ольго!
Доки читала – все моє життя пронеслось перед очима- подібна ситуація була і в моєму житті, тому я особливо остро відреагувала на це ессе. Але я такі висновки зробила набагато пізніше.
Олю, пише ще. Твої дописи трансформують, надихають, роз’ясняють, допомагають жити якісно.
Велике спасибі. З повагою, Ірина.

Відповіcти