Нічого доброго не очікую від людей

7 липня 2016 р. Kirovohrad
На рівні спинного мозку я, скільки себе пам’ятаю, нічого доброго не очікую від людей. Від всіх. Незалежно від їх гендерної належності. Я багато міркувала над тим, чого це у мене таке ставлення. По батьковій лінії моя родина пережила голодомори. Бабуся все життя розповідала. Ми бачилися в житті лічені рази із нею. Але вона розповідала. І все життя писала раз на тиждень моєму татові ті листи-спогади, щоб ніколи не забувати, І батькові переказувала, щоб переповідав. Щоб нікому ніколи те не забути. По маминій лінії бабуся пережила репресії 1937 і Другу світову війну. Вона ніколи нічого не розповідала про це. Ніколи. Вона лише робила зауваження. Наприклад, мені було років шість, коли на кладовищі я зізналася, що боюся мерців. Бабуся сказала: “Немає чого боятися, коли навколо жодної живої людини. Мерці тобі нічого не заподіють. Боятися треба лише живих людей”. Я почала читати книжки десь років у 8. Моє дитинство було самотнім – величезний зачинений двір, де жодної дитини, крім мене. З книжок все про людей ясно. Виходить, що обидві бабусі були праві. Тому все життя я не очікую від людей нічого доброго. Тому я обережна. Я обережна, як тварина у дикій природі серед хижаків. І я агресивна. Я небезпечна. Тому я завжди привітна і усміхнена. Щоб люди знали: я не нападу першою, не скривджу, не заподію болю. Чи стикалася я з насильством? Та постійно. Але то все таке дрібне, немає про що говорити. Ну, наприклад, коли мене перевели у 5 класі до іншої школи, там було заведено, що хлопці зграєю женуть дівчину, коли вона іде додому. Не наближаються, йдуть метрів за 3-5 позаду і погрожують, вигукують образи, гидоту всяку говорять. Дівчина іде і труситься, боїться – це видно з її постаті, рухів, виразу обличчя. А хлопці ті – п’ятеро шмаркачів. Ясно, що розвернися вона до них з палаючими гнівом очима, вищерися, піди назустріч із стиснутими у кулаки пальцями – розбіжаться. А вона труситься, бо їх більше по кількості, бо вони ж хлопці, сильна стать. До того я навчалася в школі, де такого не було. Хлопці і дівчата там дружили, не було взагалі приниження: ні старші не принижували менших, ні сильні слабких, ні дівчата хлопців, ні хлопці дівчат. Вірогідно, через те, що школа не була елітною. Там навчалися діти робочих, колишніх селян. Здорові інстинкти були у дітей. Я дивувалася у новій школі. У новому класі були спроби мене принизити. Хлопчик Коля Брайченко на уроці тицьнув мене у спину і спитав: “Оля, ти з села?” І захихикав. Тоді сказати людині, що вона з села, – це як зараз серед совків слово “підарас”. Я озирнулася: “Я з міста. А от ти, схоже, з села”. А на перерві Жєня Овсянніков підійшов, я стояла біля дошки, і почав мене шарпати і щось образливе казати. Кремезний добре фізично розвинений хлопчик. Не знаю, як це вийшло, але я лише один раз тицьнула Женю в пику – і у нього кров побігла носом. Марина Мільман сказала: “Ця дівчинка ще себе покаже”. Ну, так, я показала. З вовками жити – вити, як вовк, казав мій дід. От так я і живу. У переконанні, що навколо самі рамсі болтони. І кожного разу страшенно дивуюся, коли зустрічаю людей, позбавлених ознак потреби у домінуванні, націлених на співробітництво. Людей, що усвідомлюють свою природу хижака і розумом контролюють інстинкти. Такі є. І я намагаюся бути саме серед таких. Я уникаю потрапляти на територію рамсі болтонів.